плюндрувала кораблі вздовж і впоперек Карибського моря, а зараз ішла до Індії у державних справах, перебував також охлялий флорентієць, якого одразу не викинули як «зайця» у південноафриканську Вайт-Рівер лишень тому, що з вуха переляканого боцмана він вийняв живу водяну змію і викинув її за борт. Знайшли «зайця» під койкою у носовому кубрику за сім днів після того, як судно обігнуло мис Агульяс, на самому півдні Африки, одягненого у камзол гірчичного кольору та рейтузи, а також загорнутого у плащ арлекіна із клаптиків кольорового шкіряного косокутника; до грудей він притискав невелику полотняну сумку і солодко спав, час від часу похропуючи, навіть не намагаючись ховатися. Здавалося, він був готовий до того, що його знайдуть, і цілком переконаний у силі своєї привабливости, у вмінні переконувати й зачаровувати інших. Зрештою, везли вони його вже довго. До того ж він виявився справжнім штукарем. Умів перетворювати золоті монети на дим, а дим — на золоті монети. Із дзбанка, наповненого водою, перевернутого догори дном, виливався цілий струмок шовкових шарфів. Кількома помахами елегантної руки міг збільшити кількість риби і хліба, що було, поза сумнівом, богохульством, авжеж, але голодні моряки з легкістю йому це прощали. Швидко хрестячись, аби вберегтися від можливого гніву Ісуса Христа через незаконне захоплення його місця цим новочасним творцем див, вони жадібно поїдали неждано багатий, хоч і нездоровий, з погляду теології, обід і чекали на наступний фокус.

Навіть сам шотландський мілорд Джордж Льюіс Гоксбанк, Гоксбанк з містечка Гоксбанк, тобто, якщо казати на шотландський штаб, Гоксбанк Гоксбанський, будучи дворянином (не треба плутати з менш поважними і більш неблагородними Гоксбанками із менш вартих уваги місць), одразу піддався чарам, коли непроханого арлекіна привели до його каюти для винесення вироку. На той час молодий пройдисвіт називав себе «Уччеллом».

— Уччелло ді Фірензе, чарівник і вчений, до ваших послуг, — сказав він досконалою англійською, з низьким та швидким поклоном майже аристократичного характеру, і лорд Гоксбанк усміхнувся, нюхаючи свою напахчену хусточку.

— Я міг би цьому повірити, дорогий штукарю, — відповів він, якби не знав художника Паоло з тим самим прізвищем, який створив у соборі твого міста фрески trompe-l'oeil^[8] на честь мого предка Джона Гоксбанка, відомого як Джовані Мілано, солдата фортуни, колишнього генерала Флоренції, переможця у битві під Полпетто; ну, звісно, і в тому випадку, якщо цей художник не помер за ці довгі роки.

Молодий пройдисвіт, не погоджуючись, нахабно заклацав язиком.

— Очевидно, я — не померлий художник, — заявив він, ставши в театральну позу. — Я взяв собі цей psevdonimo di viaggio тому, що в моїй мові це слово позначає «птах», а птахи — найбільші мандрівники.

Раптом із своєї пазухи він вийняв сокола у каптурі, десь із повітря дістав рукавицю сокольничого і подав їх приголомшеному поміщикові.

— Сокіл — для лорда Гоксбанка, — промовив він елеґантно, хоч і формально, а коли лорд Гоксбанк одягнув рукавицю й на рукавиці опинився птах, він, «Уччелло», клацнув пальцями, як та жінка, що кличе закоханого, після чого вони зникли, тобто птах у каптурі і рукавиця з птахом, що геть спантеличило шотландського мілорда.

— Отже, — продовжував маг, повертаючись до питання про своє прізвище, — оскільки у моєму місті, це неоднозначне слово і схований птах є дещо евфемістичним терміном для позначення органа чоловічого достоїнства, я пишаюся тим, що також його маю, але я не настільки нечемний, аби показувати цей орган.

— Ха! Ха! — вигукнув лорд Гоксбанк Гоксбанський, відновлюючи самовладання зі швидкістю, гідною поваги. — Здається, ми маємо дещо спільне.

Гоксбанк Гоксбанський багато часу провів у мандрах і мав вигляд чоловіка, старшого за свої роки. Очі його були жвавими, шкіра — чистою, але минуло вже сім, а може, й більше років, як він відсвяткував своє сорокаріччя. Він був уособленням фехтування, мав силу білого бика; на плоту здійснив подорож до витоків Жовтої ріки, що в озері Кар-Ку, де із золотої чаші їв тушкований пеніс тигра, а також полював на білого носорога коло кратера Нґоронґоро та піднімався на всі двісті вісімдесят чотири вершини Манро^[9], від Бен-Невіса^[10] і до Недосяжного піка у Сґурр-Деарґ на острові Скай, який був домом богині Скатач Грізної. Колись раніше у замку Гоксбанк він посварився зі своєю дружиною, невисокою сварливою жінкою з кучерявим рудим волоссям і щелепою, як у голландських щипців для горіхів, і лишив її в горах пасти чорних овець, а сам подався у світ шукати кращої долі і, так само як його предок, став капітаном корабля під орудою Дрейка, грабуючи американське золото з іспанських кораблів у Карибському морі. Тому вдячна королева призначила його головним послом місії, яку він зараз і виконував; а йшов він до Індії, де йому було дозволено, поки він доставлятиме особистий лист Ґлоріани до короля і везтиме відповідь Могола назад до Англії, збирати і привласнювати всяке багатство, на яке він тільки натрапить, себто коштовне каміння, опій, золото тощо.

— В Італії ми кажемо Маґор, — промовив молодий нахаба. — І хто знає, як це слово може видозмінитися і перекрутися в інших мовах.

Їхню дружбу скріпила книжка — Canzoniere Петрарки, що, як завжди, лежала під рукою шотландського мілорда на поверхні стола з виробного каменю.

— Ах, могутній Петрарка, — вигукнув «Уччелло». — Справжній маг.

І ставши у позу римського сенатора, почав декламувати:

Після чого лорд Гоксбанк підхопив сонет англійською:

— Людина, якій цей вірш подобається так само, як мені, мусить бути моїм господарем, — промовив «Уччелло», кланяючись.

— І людина, яка відчуває ці слова так само, як відчуваю я, мусить зі мною випити, — відповів шотландець. — Ти маєш ключ, що відмикає моє серце. Тепер хочу відкрити тобі секрет, але ти про це ні пари з вуст. Ходімо зі мною.

У невеликій дерев'яній скриньці, схованій за розсувною стінкою у спальній каюті, лорд Гоксбанк Гоксбанський зберігав цілу колекцію улюблених «предметів