Габі Кьопп
НАВІЩО Я НАРОДИЛАСЯ ДІВЧИНКОЮ?

Переклад з німецької

Юлії Горбач

Присвячується моїм хрещеникам

Стефану, Корінні, Катаріні,

Хельзі, Крістіанові,

Ульріху, Коку та Мелані

Пролог

«Вона тебе зовсім не розуміє, — адже не знає твоєї історії», — саме ця думка спонукала мене напередодні Різдва 1990-го розповісти нарешті й моїй середульшій сестрі Барбарі історію власних поневірянь. Вирішила написати про те, що трапилося відтоді, як 26 січня 1945 року по обіді я, п’ятнадцятилітня, разом зі старшою сестрою Юліаною залишила наш дім у Шнайдемюлі. Упродовж усіх попередніх десятиліть я мовчала не з власної волі. Гостра потреба поговорити з матір’ю про все пережите після здобуття свободи та завершення довготривалої втечі з провінції Позен-Західна Пруссія до ганзейського міста Гамбурґа наштовхнулася на її прохання: «Не говори про це, краще напиши». Отож, уже влітку 1946-го з’явився щоденник спогадів про два перші тижні моєї втечі у січні-лютому 1945 року. Його написано майже дитячим почерком (застарілим шрифтом Сюттерліна) на аркушах польової пошти, подарованих мені знайомим.

Одразу після війни папір було важко купити. Він був недоступним навіть для учнів, тому всі домашні вправи з математики я виконувала на залишках фотопаперу, який, як відомо, дуже чутливий до світла. Це виглядало доволі смішно — коли я писала на білому, світлосприйнятливому боці, інший швидко червонів. Щодо старих аркушів польової пошти, то їх власникові вони були практично не потрібні, адже значення. яке вони мали у воєнні роки, було втрачене. Це аркуші сіро-білого паперу для письма чорнилами у форматі А-5, їх внутрішня сторона мала наліпку для заклеювання листа, а зовнішня — готові поля для вписування адреси й імені відправника. Аркуші, одного разу складені та склеєні листами, і були тією маленькою й легкою польовою поштою, якою користувалися за тих часів.

Напевно, тому, хто почне читати мій щоденник, спаде на думку, звідки в дитини-біженця в повоєнний час чорнильна ручка? Пояснення таке ж просте, як і поспішна втеча з наближенням фронту. Мати, оглядаючи наше житло перед тим, як похапцем залишити його через кілька годин після нас, знайшла чорнильну ручку марки «Пелікан», яка належала мені. Згадавши мою любов до писання, вона нашвидкуруч сховала її і за п’ятнадцять місяців потому приємно здивувала улюбленим письмовим приладдям.

Виготовлена з любов’ю маленька папка-швидкозшивач, з допомогою якої я змогла впорядкувати аркуші щоденника, також типова для перших повоєнних років. Люди, котрі могли майстерно виконувати ручну роботу, однак потерпали від злиднів, раптом виявили, що виготовлене ними начиння має попит. Якщо в одного сусіда можна було випросити маленькі, але цінні залишки матеріалу, наприклад, рештки простих дерев’яних плечиків, то в іншого, можливо, знайшлися б шматок придатної для використання шпалери та клейкі стрічки, за допомогою яких, як у моєму випадку, старий негарний швидкозшивач перетворився на новий і привабливий.

Багата фантазія, котра попервах обмежувалася виготовленням речей, необхідних для дому, зрештою трансформувалася в нову галузь виробництва. Дедалі більше людей знаходили роботу не лише на фабриках і заводах, а й у торгівлі. Мати отримала місце продавця в магазині товарів прикладного мистецтва, завдяки чому мої спогади одержали хорошу обкладинку — маленький жовто-білий зошит із веселими коричневими вузликами та світло-сірими стрічками.

Час для щоденника був у мене лише ввечері, оскільки після майже дворічної перерви знову пішла до школи — гімназії для дівчат у Гамбурзі. Спокійно писати в єдиній прохідній кімнаті, де ми троє — мати, Барбара і я — прожили більше семи років, було майже неможливо. Але не це стало причиною того, що на чотирнадцятий день опису моїх блукань, котрі тривали добрих п’ятнадцять місяців, щоденник раптом обірвався. Це спричинено нічними кошмарами, викликаними посиленими спогадами про пережиті жахи, які поверталися знову й знову і через які я не могла заспокоїтися, знаючи, що не можу говорити про це вголос. Сьогодні, озираючись назад, можу стверджувати: моїх сил вистачило саме настільки, щоб осилити найгірший шматок переказу про пережите. На те, що було згодом, у мене не стало снаги.

«Напиши про це», — такими були слова матері. Чи читала вона мої записи? Сьогодні, шістдесят років потому, можу припустити, що мати робила це подекуди й потай. Через багато літ вона видала себе спонтанним питанням, яке можна було поставити, лише знаючи, про що йшлося в моїх записах. Однак моя сестра Барбара, котра весь післявоєнний час жила разом із матір’ю і дізналася від мене про трагічні деталі лише згодом, категорично заперечувала це. Насправді мій щоденник був і залишився для нашої маленької сім’ї розпеченим залізом. Ніби я вчинила щось несправедливе, на мене оголосили табу, причиною чого стали маленькі рясно списані аркуші. Саме тому впродовж років я зберігала свої записи в сейфі.

Лише в січні 2005 року, з нагоди 60-і річниці визволення концентраційного табору Аушвіц, я знову дістала свої старі аркуші з записами в повоєнній папці-швидкозшивачі. Мені закортіло переглянути, що я писала про той далекий день 25 січня 1945-го. який пам’ять зберегла як найтрагічніший день мого життя, день, коли я ще не знала ні про Аушвіц, ні про визволення його в’язнів. Зі страхом і ваганнями почала читати добре збережені дитячі записи. Все, про що я розповіла в них: про два перші тижні моїх поневірянь, було правдою — і відчуття безпосередньої близькості пережитого не полишало мене.

«Хто із нинішнього покоління обізнаний із застарілим шрифтом Сюттерліна?» — запитала себе, подумавши про моїх вісьмох хрещеників. Згадала, що писала тоді з надією: колись хтось захоче прочитати, про що я була змушена мовчати у своїй сім’ї. Отож за допомогою комп’ютера переклала те, що двома роками раніше як твір мистецтва (рукописний оригінал) було позичене виставці в Будинку історії Німеччини. Про мій щоденник там добре дбали, значить, він був написаний недаремно.

Мої спогади значно багатогранніші, ніж я, у свої майже сімнадцять, змогла викласти на папері, зазнавши важкого потрясіння від пережитого, яке почало вгавати лише три десятиліття поспіль, коли змогла довірливо поділитися цим із психоаналітиком. У цій книжці, що тривалий час зберігалася в Бонні, хочу ще раз розповісти свою історію так, як бачу сьогодні. Те, що в юнацькі роки було для мене непомірним тягарем, мусить