доводилось у житті, а вже кличуть його. То перед наступом було затишшя в роботі, а зараз везуть та й везуть. А тоді, на тому «концерті експромтом», один з офіцерів, який був раніше в одній дивізії з Гариком, а тепер знову зустрівся, сказав:
— Закоханий наш Гарик, присягаюсь, закоханий, ач, як співає! Ану кажи, признавайся, в кого ти такий закоханий!
— Як у кого? В свою дружину!— засміявся Ігор.
— Як у дружину?! Хіба ти жонатий? А казали ж, що ти, коли після лазарету їздив...
— Що казали?— урвав Ігор. — Кому краще знати: жонатий я чи ні? Тобі чи мені? Он Борька знайомий з моєю жінкою. Правда ж, Борька?
— Звичайно, правда, — знизав плечима Борис.
— Ще й яка правда!— раптом вигукнув хтось з офіцерів. — Це був той підполковник, що вгледів їх на пероні — Ігоря і Літу. — Ви б побачили ще, яка обворожлива женщина! Я як побачив, хотів підійти познайомитися, так наш лікар попередив — і не думайте, знаєте, який Ігор Павлович ревнющий! Обов’язково приревнує до вас і вас уб’є! Адже переді мною жодна жінка не встоїть! —він засміявся сам перший, а за ним і всі навколо, так було смішно, що такий напрочуд гарний Ігор Павлович може приревнувати свою жінку до цього опецькуватого, з круглою, як кавун, лисою головою чоловіка, а він вів далі: «Ох, — аж зітхнув він, — вмерти, та й годі!»
Ігор, звичайно, не розумів нічого. Він же не бачив, як з вікна дивився на нього з Літою цей підполковник. Але ж той підтримав. Ігор дружньо обняв його і мовив:
— Після війни я вас обов’язково познайомлю!
Як би про все це писав Борис Степанович Літі? А втім, ще про одну річ він мусив написати їй. Літа обов’язково про те повинна була знати.
«Одразу після Петрограда Гарик розповів мені, як Ви категорично відмовились від усього, що він має». (Борис Степанович не знав, як делікатніше пояснити, написати — грошей? майна?). «Він усе повторював: «Я знаю, знаю, тепер мене не вб’ють, тепер, коли я такий щасливий, як ніхто на світі, і став зовсім іншою людиною. А втім, про всякий випадок я тобі лишу розпорядження, ти не заперечуй, я не хочу, щоб усі мої гроші пішли на монастир. Хай вони підуть на будинок для дітей солдатів і молодших офіцерів, які загинуть на цій проклятій війні. Хай підуть на наших воєнних сиріт. Я б волів лишити Літиним трудолюбцям, але це може накласти тінь на неї, я думав про це, а сироти — скрізь сироти і злидні — скрізь злидні. Хай будуть на дітей наших рідних військових, у першу чергу солдатів». Він усе це оформив з печаткою, номерами банкових рахунків, і я, як свідок і доручитель, також розписався з його завіреним у полку підписом. Та я також чомусь був певен, що він лишиться живий, чомусь не уявляв іншого... Ще Гарик сказав: «А якщо вже так станеться, попроси її, щоб вона колись завітала в той будиночок і приголубила сиріт, як вона вміє. А де він буде, будиночок, то вже байдуже. — І знову повторив: — Сироти — скрізь сироти, тільки щоб не на монастир. А живий лишуся — я їм, грошам, сам дам раду!» — І засміявся, весело так засміявся... Ніяк він не вірив, що може загинути. У труні лежав як живий, бо смерть наступила блискавично, його як решето, кулемет прошив. Може, на щастя, і болю не встиг відчути. У кишені його нагрудній в білий носовичок була загорнута Ваша карточка і пасмо волосся. Я не забрав, хай буде з ним. Так і поховали. За ним усі плакали — і сестрички, і солдати, і всі товариші. Зробили труну, і хрест поставили, і надписали. Поховали в дуже гарному місці на лісовій полянці. Там одразу виріс цвинтарик з нашими могилками, хто в перший день прориву загинув. Встигли поховати і пішли далі, і наш польовий госпіталь також рушив далі. Дівчата з ближніх сіл багато квіті» нанесли, бузку наламали, заквітчали могилки, пообіцяли доглядати, казали: «Вони ж за нас загинули». Я Вам писатиму з Вашого дозволу».
І підпис...
(Більше листів від нього не було).
Вона згадала, як сказала колись Ользі: «Наче нічого й не було». А тепер? Треба сказати також — забудь? Інакше не зможеш жити?
Але хіба вона зможе його забути і все, що було?
І нікому нічого не можна сказати, і ніхто нічого не повинен знати, сприйме по-своєму. Адже ніхто з її близьких не бачив і не знав його, і була б тільки зайва балаканина для розваги, непотрібні пізні поради, припущення. Ні, нікому вона нічого не розкаже, може, лише Галинці, коли та виросте, а вона сама буде старою. Щоб та була щасливою... Щоб не зробила з опалу помилок...
Машинально зламала квітучу бузкову гілочку і, мнучи її в руках, попрямувала каштановою алеєю додому.
Назустріч бігла заклопотана Галинка. Вона завжди або замріяна, або заклопотана, наче ось-ось щось треба негайно зробити. Зараз зона була заклопотана, поспішала. Може, до свого Вітика, щось негайно розповісти? Вона побачила маму і кинулась її обіймати.
— Ти була в церкві? На молебні? Правда, як добре, — цей Брусиловський прорив! Ти рада? Тьотя Сима вже прийшла з Гуленькою і Михасем, усі такі, як на свято, і знаєш, уже газету принесли, де татова стаття. Тьотя Сима тата вітала, каже — прекрасна стаття, — цокотіла Галинка. — І як це тато наче знав про цей Брусиловський прорив? Тьотя Сима казала, після обіду прочитає бабусі голосно. І щоб ми послухали. Ну, Олесик уже сам прочитав, а ми з Жечкою і Гуленькою послухаємо, там же про наше військо. Вони ж усі герої, правда? Тато такий задоволений! Ой, це бабуся послала тебе пошукати, зараз до обіду вже на стіл накривають. Я тільки на хвилинку Вітика гукну, щоб теж прийшов, і тебе наздожену.
Галинка поцілувала маму, і Літа її також поцілувала ніжно-ніжно.
Як тоді Гарик сказав: «Поцілуй свою Галинку. Я її дуже люблю».
І в листі згадав.
Боже мій! Хай вона буде щаслива, коли виросте.
...Брусиловський прорив... Усі як на свято...
Прекрасна стаття в газеті...
Але ж ти був щасливий зі мною? Хоч недовго, хоч «трошечки-трошечки»?..
Як же мені вийти до всіх і радіти з усіма?..
ЛитВек: бестселлеры недели
