Валерка пiдняв на долонi коробок, — я тiльки вряди-годи встрявав у гру, давав поради нашим хокеїстам.

— В який спосiб? — не зрозумiв Костянтин Андрiйович.

— Нiби я сам грав на полi. За всiх. I за захисникiв, i за нападаючих, i за воротаря… Я прагнув, щоб наша команда повiрила у свої сили, тату, i все… — Валерка низько схилив голову. Голос його тремтiв. — Я не знав…

— Ти вчинив негiдно, — невдоволено проказав батько. — Зараз, поки команди ще не роз'їхались, ходiмо до роздягальнi й усе розповiмо гравцям та тренерам. Добре, що це був товариський матч. А коли б це була календарна гра? Ти уявляєш?

— Гаразд. Я зрозумiв, тату, що вчинив не кращим чином, поводився неправильно. Не треба менi мiкросхем i трансформатора, — винувато протягнув, переступаючи з ноги на ногу, Валерка i з жалем жбурнув пiдсилювач в урну для смiття.

* * *

Хокеїсти були в роздягальнi. Знiченi поразкою гостi й радiснi господарi. Ще б пак! Виграти у команди майстрiв, та ще й з таким рахунком!

Сидоренко-старший пiдiйшов до тренера й розповiв усе, як є.

Валерка, похнюпившись, стояв коло дверей. Йому було соромно заходити до роздягальнi. Звичайно, коли б вiн знав, що чинить несправедливо, нiколи б так не зробив. А тепер…

— То ось який ти, порушник спокою, — всмiхаючись, пiдiйшов до Валерки тренер. — Зрозумiло, так чинити неспортивно, але твiй пiдсилювач дуже допомагатиме усiм на тренуваннях. Ти б мiг намалювати нам його схему?

— Схему — нi, та я зараз принесу, — радо подивився на тренера Сидоренко-менший й одразу ж вискочив з роздягальнi. Коли пiдбiг до урни, вона була порожня. Автомат-утилiзатор, спорожнивши її, вже порався бiля сусiдньої урни.