- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (15) »
Павло Загребельний Неложними устами (Павло Тичина)
КЛАРНЕТИ НІЖНОСТІЯк це назвати? Повість-дослідження? Занадто прозаїчно. Маленький роман? Фантазія на тему однієї трагедії? Претензійне. Коли б я, скажімо, був композитором, то назвав би це сонатою для скрипки й кларнета. На жаль, я не композитор. То як же визначити жанр цієї речі? Не знаю, не знаю. Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, — Лиш Сонячні Кларнети. У танці я, ритмічний рух, В безсмертнім — всі планети. Я був — не Я. Лиш мрія, сон. Навколо — дзвонні звуки, І пітьми творчої хітон, І благовісні руки. («Сонячні кларнети») — Тичина? Пан Павло? Невже ж? Голос молодо-молодий і знайомо-незнайомий. Кругла хутряна шапочка, руки глибоко в пухнастій муфті (сама себе ізв'язала!), мовби сповита, але від того — гнучкіша і ставна-ставна. Ставна панна, бліда, оката, мов діва Марія, йшла йому назустріч, йшла швидко, ніби аж бігла. — Тичинко! Не впізнаєте? А таки ж бігла! Лакованими полуботками — по зашерхлих калюжках. Пошерхлі губенята. І крихка постать, як весняний льодок. Сама себе ізв'язала… Та звідки ж таке сизокриле голуб'я в цій сірій старовірській Добрянці, замкненій серед чорних борів, замурованій хмарами? Втрачено навіки. І ту їхню першу зустріч, і весну, і ніжність. Ніколи не вернеться, і ніколи не відгадаємо. А змиритися з цим незмога. І знову й знову б'ється думка над нерозгаданістю. А це ж не кам'яна споруда, де навіть в уламкові ще зберігаються якісь контури, обриси, натяки. Людина — не камінь. А людське почуття? Воно невловиме навіть на відстані дотику. Коли ж минають дні, роки, десятиліття, тоді що? Забуття, непам'ять? Не вернеться, ніколи не вернеться. Ні тонкий льодок на добрянських калюжках, Ні гуси в темному небі, Ні сміх її перламутровий, Ні погляд яблуневоцвітний, Ні…
Очі її літали за ним, металися сіро-чорними блискавицями, вловлювали гру його лиця, підхоплювали, підтримували, гладили… Хтось гладив ниви, так ніжно гладив… Але ж не могли вони ось так стояти посеред добрянської вулиці під суворими поглядами старообрядських хат. — Ви не пам'ятаєте мене, пане Тичино? — Як же, як же? Чи ж можна? А сам — ні згадати, ні пригадати. — Я вам поможу. Він злякано замахав руками, вперше видобувши їх з-під своєї чорносукняної розлітайки-розмахайки. — Це ж я такий неґречний! Такий неуважливий. Але вона вперто йшла йому на поміч. — Ви читали тоді свої поезії моїм кузинам Коновал. — Гімназисточка з Києва! — сплеснув вій долонями. — Та гімназисточка ж! Вона сміялася. — Виросла? — Ніколи не сподівався. — Що виросту? — Не те, не те! — Що опинюся в Добрянці? — Я теж тут випадково. Добродій Сивенький [1 Сивенький — чернігівський псевдонім відомого українського письменника В.Самійлевка] забрав меве, бо я недужий. — Що з вами? — Ет! Прохопилося, вихопилося. Що це я про себе та про себе? А ви ж… — Наталя, — підказала вона. — Наталя-Наталочка! Ви ж тоді сміялися з моїх віршів! Еге ж — сміялися! — Я думала: ви станете благочинним. Благочинний — і вірші. — Цур! Цур! — злякався він. — А я земською вчителькою. Раїса з «Лялечки» Коцюбинського. — Раїса? Гм. Та тільки з мене який же отець Василь? Ні лисини, ні туші! Вона вела гру далі. — «Чи ви чули, що о. Аркадія переведено на другу парафію, а о. Феогност дістав набедреника?» — Цур! Цур! Вона присмучено поглянула на нього. — Не вийде в нас гри в «Лялечку». Вже й ви не благочинний, а тільки… цей плащ і клямра лев'яча. — Ет! Пусте. Студентство-молокосоство… Після семінарії чортом застебнешся — не те що левом! Я тепер у комерційному… — Мені писала Інна Коновал. — Про мене? — Аж у Петербург. Бо я — бестужевка. — Таки ж учителькою! — А ви — банкіром чи все ж поетом? Подала йому руку, щоб підтримав, перевів через зашерхлу калюжу. Він узяв ту руку. З неї било сухе тепло, вона пашіла жаром майже неземним. А яким же? Небесним? Сонячним? Благовісні руки. Повій її, обережно підтримував, самими пучками. Хто кого вів? Хто говорив, а хто мовчав? Молодий голос вабив теплом і крихкістю аж ставало страшно: ось-ось зламається. І тому хотілося, щоб не вгавав, бо в його безугавності запорука життя, а воно ж утікало від нього, втікало, як тумани, як хмари й вітри… Самотня ти, самотній я. (Весна! — світанок! — вишня!) («Сонячні кларнети») Він мав вести партію кларнета. Голос глибокий і тужливий, але й добрий, як у матусі Марії Василівни. Хоч від матусі тільки спів, а музика — то ж від батька Григорія Тимофійовича. Пилку батько в сінях було повісить і показує, як у Чернігові в Руській церкві дзвонять. А то камертоном об долоню — і вже сам слухає і тобі дасть послухати, а музика ж з глибин і тайнощів! Як по дорозі з Басані загубив батько камертона, то так же журився, так журився! І слово «регент», почуте від батька, звучало велично, мов сама музика. Уявлялось: собор, над ним архієрей, а над усім цим — регент. У словах може бути музика — це відкрилося вже п'ятилітньому. І жах теж може бути в словах, як у страшному слові «щелепи». Брат Іван, старшин па три роки, вже як учився в бурсі в Чернігові, налякав малого Павлуся тим словом. Звучить не тільки грубо, а навіть страшно, печерно, людоїдно. Пора б його змінить на інше. Хіба не можна вигадувати слів нових, квітучих і барвистих, як музика, як спів? Шовкових, ясносоколових, самодзвонних, ніжнотонних, волосожарних, енгармонійних — хіба не можна? А нас же десятеро дітей. Чотири брати та шість сестер. І така ж бідність, такий голод. Прийде було матуся аж поночі, не роздіваючись, у чоботях так і засне, бо ж вимучилася, добуваючи клуночок борошна у шкуродьора Базики. Матуся була добра і милосердна, бо січнева. І Павлусь був січневий і вродився в маму. Ще зовсім маленького взяла матуся Павлуся до Києва на богомілля. В Печорській церкві приступила до святої ікони, а довкола діти плакали, кричали, Павло ж був тихий, і коли мама дотовпилася до святого, той сказав матусі: «Пріобщається із малих сіх та великий будет». Гляне сонце, як дитя, А в селі голод! Ходять матері, як тіні, — Вороний вітер. («Сонячні кларнети») Від матусі діставалися їм дивні слова: перегулюється небо, окалавуритись, обговтатись, персминджигується. Дітвора смішила маму: «А йдіть, мамо, а то самовар перегулюється, треба окалавуритись чашками, щоб вода не переминджигувалась». І вже по матусиній смерті засяє її душа в її ж таки слові енгармонійнім: День біжить, дзвенить — сміється, Перегулюється! («Сонячні кларнети») Батько Григорій
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (15) »