соломинку й похвалився, що знайшов її біля молочного бару. Різних соломинок — ячмінних, житніх та інших — було вдосталь у полі, і ми сказали йому про це, але Гаврош відповів, що то звичайні польові соломинки, а його соломинка окультурена, справжня міська соломинка, гідна зайняти чільне місце в будь-якому молочному барі або кондитерській. Він ніяк не хотів зрозуміти, що ця міська соломинка прийшла з поля, в місті її причепурили, загорнули в папір і так дають людині, щоб вона через неї смоктала із склянки. Сиворакша втрутилася, пояснюючи, що в людини немає дзьоба, тому їй важко пити і вона користується соломинкою. Сиворакша кривлялася і цим дратувала Шановного Добродія. Вона казала «дзоб», а не «дзьоб». Шановний Добродій раз у раз виправляв її, пояснюючи, що слід вимовляти «дзьоб», але вона стояла на своєму, наперекір казала «дзоб», а потім поринала в свій журнал. Глибоко зітхаючи, Шановний Добродій припиняв суперечку словами:
— Будь-яка суперечка з жінкою — марна втрата часу!
Поки вони сперечалися, а Гаврош, другий племінник Фр. Т. Мітітакі, бундючився біля них зі своєю міською соломинкою, звідкись з’явився яструб.
— Дві!.. Дві!.. — несподівано вигукнув У Фу і почав натягувати свою коротеньку дитячу майку. Горобець з Китаю ще не зовсім опанував нашу мову і не всі наші слова вмів правильно вимовляти. Замість: «Дивіться! Дивіться!» — він казав: «Дві! Дві»
Ми озирнулись і побачили, що на нас стрімголов несеться хижак. Коли він пролітав над річкою, його помітив чоловік з рушницею, який ішов берегом. Чоловік прицілився в хижака і вистрелив. Занімівши від жаху, ми побачили, як яструб здригнувся, перехилився, одне крило в нього повисло. Зробивши дугу, щоб утекти далі від мисливця, яструб полетів униз і впав у річку. Мисливець пішов собі далі своєю дорогою, а ми всі кинулися до річки.
Яструб налетів на нас наче вихор і так швидко, що Товстунець не встиг скрикнути. Він скрикнув лише тоді, коли яструб зник у небі.
Повернувшись головою до нас, попереду летів Цвір, останніми — сиворакша й Шановний Добродій. Сиворакша летіла тільки на одному крилі, бо другим притискала журнал. Оскільки Цвір скористався заднім ходом, він хутко пролетів над річкою і, опинившись на другому березі, гукнув: — Ось і я! Він повернувся, щоб зустріти нас. Ми прилетіли майже всі разом, сіли на березі й що побачили! Яструб упав просто у воду недалеко від берега. Він лежав на одному боці й дивився на нас жовтим, повним ненависті оком, наче в нього стріляли ми, а не мисливець. Яструб нагороїжився, око його випромінювало злість і загрозу. Хижак думав, що ми прибули мститися йому за наші кривди. Таку велику ненависть я бачив уперше. Піук, який весь час мугикав: «Піук, піук, старий турок смокче чубук», перестав мугикати. Замовк і Пішохід. Тільки сиворакша гукнула яструбові: — Приборкали й тебе нарешті, проклятий! Яструб нічого не відповів, лише щосили плеснув здоровим крилом по воді й забризкав сиворакші банти. — Дідько б тебе вхопив, так мене забризкав! — зарепетувала сиворакша, а Шановний Добродій намагався її заспокоїти, бо від хижака нічого іншого не можна чекати. Мугик спитав мене: — Джіффе, як, на твою думку, ти маєш право на помсту? Цвір сказав: — Чому тільки Джіфф? Ми всі мусимо відомстити! Хіба тільки Джіфф любив Ю. Тц? Шановний Добродій поважно походив туди-сюди перед нами, прокашлявся й промовив: — Чи зрозуміли ви тепер, хлопці, що краще жити, ніж вмирати? Яструб, який весь час дивився на нас з ненавистю і слухав нашу розмову, заплескав крилом і почав метатись у воді. Він здійняв справжній фонтан і забризкав усіх нас водою. — Бризкай, клятий, — сказала йому сиворакша, — все одно зараз помреш! Яструб нічого не відповів, тільки розкрив дзьоб і прошипів на нас. Але він нікого не злякав, бо всі ми зрозуміли, що він помре тут, у воді, на наших очах. Ми з’юрмилися на березі, принишкли, і тільки Пішохід сопів носом. Ніхто з нас не подумав відомстити яструбові за все заподіяне зло. Ми стояли мовчки один біля одного, і хоч яструб дивився на нас з ненавистю своїм жовтим оком, не можу сказати, що й ми на нього дивились з ненавистю. Ми стояли смирно й по-пташиному сприймали останні хвилини життя нашого ворога… Над полем і покинутим током повз туман, але ніхто не здогадувався піти. Раптом Шановний Добродій заворушився, сидячи на гілочці, і тихо обізвався, скоріше сам до себе, ніж до нас, але так, що ми почули всі: — Е-ех, шановний добродію! Краще жити з порожнім шлунком, ніж бути мертвим із ситим горлом!..