- 1
- 2
Остап Вишня
НА ГОНЧАРІВЦІ
Чолом тобі, перший повістяре народу малоросійського, преславний Грицьку Квітко-Основ'яненку!*[1] Чолом тобі з-поза Лопани, з тих країв, де хотів був ти посватати сто з гаком літ тому пришелепуватого Стецька Кандзюбу, з Прокоповою Шкуратовою донькою Уляною*. Привіт тобі з Гончарівки... На таксі вже я їжджу на Гончарівку. І вже на тім місці, де колись попід тином тікав Прокіп Шкурат до «вольної», — вже там деренчить люто електричний вентилятор в друкарні імени Валерія Межлаука*, а на вигоні, де співала з дівчатами Уляна Шкуратова та паслись його бузівки, — там тепер сквер з клумбами, і на тих клумбах широколисті кани червоними квітами подорожнім накивують. І вигін уже тепер не вигін, а «Майдан Червоного міліціонера». Така тепер Гончарівка. Уже спориші там бруком придавлено, і хоч «здалека ще видно Холодну Гору», та поміж Гончарівкою й горою Холодною побігли на теплі краї рейки блискучі*. І як біжить мостом залізничим над Гончарівкою К2, що аж з Ленінграду на Туапсе, тоді здригається Гончарівка, а стара Леусиха христиться. Вже й Леус помер. Його хата якраз за Шкуратовим подвір'ям стоїть. Довго жив Леус. Він іще пам'ятав, як за олійним заводом Маслотресту болото було з осокою, з очеретом, з крячками й з крижнями... Тепер уже ніхто не вміє так чумарок шити, як шив старий Леус. Помер Леус, померли й чумарки, зосталися пальта з Церобкоопу, а на місці осоки й болота мій голубоокий Вячко на велосипеді фірми “Stern” їздить та Прокопові Шкуратові нащадки по двадцять чотири хавтайми на день грають*. Вже на місці того болота ростуть груші та яблуні і не одна Уляна в «Яблуневий полон» потрапляє. Та й груші вже всихають, бо почувають, що скоро широка колія трамваю на їхніх коріннях ляже, бо вже носили астролябію поміж грушами. Ах, уславлений у віках, перший повістяре народу малоросійського, Григорію Квітко-Освов'яненку!! Не така вже Гончарівка, як була вона сто а гаком літ тому, коли хотів був ти посватати пришелепуватого Стецька Кандзюбу з Прокоповою Шкуратовою донькою, Уляною. І Уляни не такі. Вже не розгортають Уляни хусток і не сумують над ними, співаючи:
Хусточка моя, шовковая, Обітри мої слізоньки, Нехай же, нехай же від їх Полиняють квітоньки.
Замість хусток жовтогарячі в їх капелюшки, замість слізоньок у піснях «пузирочки»:
Де ти жодиш, де ти бродиш, Сербіяночка моя, Пузирки в кармані носиш, Отруїть хатіш міня.
Померли й Шкурати. Померли з самогонки, коли віки притрусили «вольні», коли революція позачиняла «марнопольки». Шкуратові нащадки вже не просовуються тінню попід тинами, не вигукують, озираючись:
Як у волю я нап'юся, Чорта й жінки не боюся, Спи, жінко, спи!
Вони тепер вільно йдуть до церобкоопу, вільно беруть «хлібне вино» й хилять досхочу, а потім уже б'ють боєм смертним жінок своїх...
Не така тепер Гончарівка. І тільки «Стецьки, Одарки» та «одставні салдати Скорики» підтримують славу твою, преславний перший повістяре народу малоросійського, Грицьку Квітко-Основ'яненку! Вони живі ще, і не стерли їх з лиця землі гончарівської довгі віки. Я бачу частенько одставного салдата Скорика, що «на всьом свєту пабувал, усю Туреччину ісхаділ, і в Расєю захаділ». Тепер він за члена правління житлокоопу № 000 і керує його, житлокоопу, справами. І коли я, на браву його постать дивлячись, питаю його: —Що ви з своїм житлокоопом робите? Він, во фрунт стаючи, лепортує: — «Раз у прошлому годі, булі ми у паході, у дікам народі. Сємдєсят городов разорілі, тридцать полонілі, а одін траншеямі осаділі»... Што нам жітло-кооп? «Ми усьо знаїм: відалі, как єто дєлається у Франції і у Турєччинє, і у Расєї». — А будинки руйнуються?! — «Постой! Дєлаїш темпи без флігельманта. Прєждє надобно сполніть закон»! Одарко, докладай! Тоді старечою ходою з ґанку злазить Одарка й люто шамотить: — А ота в шляпці, з п'ятого номера сьогодні цілу курку з базару принесла. Вона, гадюка, що-дня курку їсть. А проходить повз мене, так і не дивиться, бариня яка!? — Ич, какая! — Скорик каже.— Доканаїм! «Уш з єтакими нє справиться-та! І пагразнєй попадались і у Франції, і у Туреччині, і у Расєї, і где ми ня паходах хаділі. та і тих за пояс затикалі». І йде тоді одставний салдат Скорик до Стецька. Стецько з-за Харкова перебрався давненько вже на Гончарівку. Він оженився там з колишньою курсисткою бестужівських курсів. Уже він рота не роззявляє, сам до себе не сміється і, зустрічаючись з сусідами, не питає: — А що у вас сьогодні варили? Про те, «що сьогодні варили» сусіди, йому щодня доповідає його дружина, бувша курсистка бестужівських курсів й велика приятелька старої Одарки. У Стецька вже й донька маленька є, в рожевому з блакитними биндами капорі. Стецько працює в округовому суді, скоро вже буде «ответственным», ходить важно й говорить: — Я їм покажу! На підставі артикула такого-то карного кодексу я їм покажу 1 І взагалі я знаю, до кого! А його жінка, бувша курсистка бестужівських курсів, серед двору стоячи, руками розмахує: — Не забувайте, що мій Степан Павлович в окружному суді служить! Та я йому як скажу, так він вам як покаже! Ох і грізний же ж Стецько Павлович тепер для народу гончарівського! Ох і страшний же! На що вже Скорик та Одарка приятелі його задушевні, а й ті тремтять перед Стецьком Павловичем. Скорик перед ним завжди во фрунт, а Одарка низенько йому кланяється. Ніяковіє стара Одарка перед Стецьком Павловичем, ніяковіє через те, що колись, сто з гаком літ тому, піднесла йому донька її Уляна гарбуза величезного. Не думала ніколи стара, що так довго проживе на світі Стецько Кандзюба і що буде він в окружному суді урядувати. Сурйозний став Стецько, і, коли вдома після роботи державної, за столом сидячи, гаркне:
Ги-ги-ги-ги, Каші хочу, каші, каші!
тоді біжать до його дружина його, бувша курсистка бестужівських курсів, і мама її, і донька його в рожевому з блакитними биндами капорі, і несуть йому багато-багато не каші, а бабки. З варенням. — Хіба ж можна вам, Степане Павловичу, при такій посаді та кашу їсти ? Бабки з варенням, пожалуйте. Стецько їсть бабку (з варенням) повагом, їсть багато й смачно. А жінка його, бувша курсистка бестужівських курсів, полюбовно йому розказує: — Стеценьку! А та, з п'ятого номера, як іде, так на мене й не дивиться. Чи ти ж хіба не можеш, щоб твою жінку поважали? Ти ж в окружному суді служиш! Покажи їй! — Я їм покажу! Я знаю, до кого! — Покажи,
- 1
- 2