Майк Йогансен

Інтермедії до книги 133 «Літературного ярмарку»

(Коментарі до слів і речень, позначених у текстах зірочками (*), додані упорядником даної інтернетної публікації 2019 року, – у розділі «Примітки» в кінці книги. (Зауваження упорядника)).

(Сторінки 9-13)

Автобіографія Майка Йогансена.

того Йогансена, що оздобив прологом, епілогом та інтермедіями 133 книгу «Літературного ярмарку».

написав І. Сенченко*.

Син Гевразіуса я*, Майк Йогансен, – прямий нащадок діда свого діда, що був писарем у селі Екау Митавської губернії, – перші свої вірші вирізав ножем на дверях льоху. І, хоч опускалось коріння мого генеалогічного дерева в сиву запорізьку старину, все ж перші вірші свої я, Майк Йогансен, вирізав на дверях льоху німецькою мовою і, мавши вже 9 літ з дня народження, дуже розумно філософствував там про старість і смерть. Проте, не дивлячись на це, я ріс і ріс вгору і маю тепер один метр і 44 сантиметри заввишки.

Дід мого діда був, таким чином, за писаря, а мати Ганна Федорівна Крамаревська* була старобільська козачка, що дід її діда не був у дружніх стосунках із Тарасом Бульбою і разом з ним не ясирував українських дівчат до Кефи і Стамбулу, до Килії й Козлова. Отже, це було у віки, коли, за словом поета, на Україні «ревіли гармати»* і коли безрукий Сервантес*, – ім'я котрого Міґуель записане незабутніми літерами в аналах історії людства, – писав свого незабутнього Дон-Кіхота Ламанчського і плакав, згадувавши у самоті днів своїх турецькі каторги. Міґуель Сааведра Сервантес плакав, згадувавши турецькі каторги і сестру свою полонянку донну Анну, і чубатого друга свого Грицька із далекого невідомого йому краю, з краю України. І, згадувавши їх, Міґуель Сервантес Сааведра зідхав тяжко і думками своїми летів кінець світа, у той кінець світа, де гомоніла пишна Візантія і де слалась країна козаків і каторжан – Україна. І ось тут, у цій країні, у хаті кінець столу сиділа в задумі українська жінка, ждавши і ніколи не дождавшися козака Грицька, свого мужа і, водночас, найбільшого друга, найбільшого з людей – Міґуеля Сааведри Сервантеса. Але вона не знала ні найбільшого із людей – Міґуеля Сервантеса, як не знала вона й долі Грицькової, що, бувши дванадцять разів втікачем із турецьких каторг, зазнав, зрештою, лютої смерти, посаджений на криваву палю. Українська жінка, що кінець українського столу, – сиділа низько схиливши голову. І десь у другому кінці світу так само сидів великий Міґуель Сааведра Сервантес. Вони сиділи печально і думали багато печального. І сльози їм поволі котились з очей. І от в цей час молодий Грицько син Грицька Скараного, запаливши в Стамбулі козацькі вогні, розбивав ґрати у гареми й в'язниці. І коли він уже летів назад на Україну, оздоблений якнайкращими квітами – ґроном бранців і бранок, – в душі йому і в серці запалали враз дивні вогні. А чорноока бранка, сидівши серед ночі в козацькім човні і світивши йому тоді ясним і прекрасним сонцем, сказала йому чужою, але чудовою мовою; «Любий козаче, я, донна Анна Сааведро. Я люблю тебе, скільки любити може сестра великого із найбільших, сестра Міґуеля Сааведра». І віддала вона йому свою руку і своє серце І звідціль пішов мій, Майка Йогансена, рід по лінії моєї матері. І ось я, Майк Йогансен, стою своїми двома ногами і росту разом із трьох європейських культур, я, що дев'ятьох літ з роду написав свій перший твір німецькою мовою і, що, свій останній твір присвячу своїй, колись вільній в майбутньому, голубій і прекрасній Еспанії.

Тепер мені тридцять літ, я молодий і здоровий. Палю люльку, маю прозоре серце і ясні очі. Я не ношу ніяких окулярів, ні ультрамаринових, ні кольору індійського індиґо. Мій фах – грати у теніс, більярд і інше. Це інше і є те все, що останеться після мене, коли я, вмерши, не буду спроможний грати ні в теніс, ні на більярді.

Отже я, Майк Йогансен, умру в 1942 році і, оселившися в царстві тіней, буду вести розумну бесіду з Гезіодом, Гайне і Міґуелем Сааведро Сервантесом. Але я буду з ним говорити українською мовою, бо вірю, що наша квітчаста батьківщина є діямант у ґроні вільних народів світу. І ще я скажу там, у царстві тіней, що я, Майк Йогансен, був при житті і залишусь по смерті одним із кращих поетів Української оновленої землі, що я, вовік невтомний, словом і ділом ніс призначений мені прапор гордо і високо. І скажу там також, у тому царстві тіней, що я, бувши поетом, сценаристом, романістом, лінгвістом, новелістом, автором граматик, поетик, словників, численних перекладів із мов усіх народів світу, в середині життя свого написав також і великі коментарі до коментарів великого філософа Авероеса і тим ще раз убезсмертнив своє ім'я.

Так ішли дні мого життя, Майка Йогансена. Це все, що я, син Езопа, міг сказати, підвівши голову од своїх многотомних і тяжких трудів. Амінь.

______________________

[Приклад неезопівської мови «Нині буяє непівське літературне юродство: розперезалися різні блазні на штиб Йогансена». (В. Коряк* – «Українська література», конспект, стор. 187).

Приклад езопівської мови «Я сам раз-у-раз був свідок, як тов. Василь (себто Вас. Блакитний* – Ред.) роздавав з власної кишені безконечні (і безповоротні здебільшого!) позички різким «непевним» людцям, обдертим хлопцям, що прийшли з села чи то з приїжджої трупи, які згодом теж ставали відомими письменниками й спромоглися згодом навіть кпити з «мощів Еллана». (В. Коряк – «Газетяр», «Червона Преса» № 12, стор. 20).]

_____________________

ДО КНИГИ СТО ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОЇ

Лютий 1929 р.

Селям Алейкюм!^[1] Я, Ібн Рошд, називаний від франків Авероес, а від усіх, хто у книгу читав Стаґіріта, називаний Великий Коментатор*, я прийшов на цей торг, де дзвенять таланти^[2], сказати над ним свій суд. Хай допоможе мені Стаґіріт! Боги послали Стаґіріта на землю, щоб ми знали, що ми можемо знати й того що ми не можемо знати.

Якби Стаґіріт міг прочитати також оцю книгу, він, учитель, сказав би, що в ній написане те, що є, і що написане те, чого нема. Але доведеться мені, Коментаторові, слабим своїм розумом самому вирішати про цю книгу.

Коли Сатана звелів сказати мені, що мене кличуть через стіл*