Недавно я, Авероес, мав розмову з одним, муллою, засмаженим на сковороді. Хоч до нього додали сметани, олії, цибулі і сала, та все ж Сатана не міг їсти мулячого м'яса, тож його викинули з сковороди на пекельний смітник, де він почав писати пальцем на багні дисертацію про величезне значіння мулів у господарстві.

«Мулло, – сказав я в вікно своє, що виходить на пекельний смітник, – ти погоджуєшся з тим, що ви, мулли, нічого не робите?»

«Так, я погоджуюся з цим, – одповідав мулла, – знайшовши на смітнику сторінку творів Бєлінського і жуючи її.

«Добре, мулло, – сказав я, Авероес. – Тепер кажи: ти погоджуєшся з тим, що той, хто нічого не робить, непотрібний».

«Так, я погоджуюся з цим», – промугикав мулла, ремиґаючи дві глави з євангелії і збиваючи хвостом мух із свого заду.

«Добре, мулло, – сказав я, Авероес. – Значить, ти погоджуєшся і з тим, що ви, мулли, не потрібні?»

«Ні! – заревів мулла, обслинюючи старе видання «Історії Інтеліґенції», – з цим я не погоджуюсь».

При цьому він хвицьнув задньою ногою, вибив шибку з мого вікна і – положив велику й дуже еклектичну купу.

«Але ж, мулло, – сказав я, шукаючи в келі батога, – ти допіру визнав, що ви, мулли, нічого не робите, а той, хто нічого не робить, непотрібний?»

«Ну, і визнав, – гудів мулла. – Ну, і тепер визнаю! Так що з того?»

«Значить, і ви, мулли, непотрібні!» – сказав я, Авероес.

«Хто тобі сказав? – рикав мулла. – Де ти це прочитав? Я можу зжувати за один день десять суперечних тез і ні однієї не вириґну. Я можу повірити, що А є Б, і одночасно А не є Б. Я вірю, що бог один і що їх троє, і що бог є і що бога нема. А ти хочеш, щоб я робив висновок з двох тез!»

На цьому наша розмова з муллою припинилась, бо я тимчасом одшукав батога і прогонив його геть від мого вікна. Але, щоб ця істота передчасно не здохла, я щодня викидаю йому оберемок марксової «Ніви»^[9], яку він з охотою жере за Марксів «Капітал» і дивується з рідного смаку й запаху. Від віконйого ганяють, бо він жує рушники, об які урядовці обтирають свої руки.

Оця сама всеїдна порода одначе й після потоплення шейхів в Евксинському Понті по старій пам'яті навчає кінокефалят мислити. Засмажені на сковороді і втоплені в корякові води, вони не дохнуть, а тільки стають ще нахабніші. Ремесники, зайняті керуванням і продукцією машин, не завжди помічають їхні фіґлі^[10]. Селям алейкюм!

___________________

(Далі на сторінках 46-95 надрукована повість Івана Дніпровського «Яхта "Софія"»).

________________________

(Сторінки 95-96).

ІНТЕРМЕДІЯ

Нехай не здивується ніхто, що я, Ібн Рошд, філософ і медік, коментатор Аристотеля, потрапив у літературні критики молодої кінокефальської літератури. І те, що я зроду був араб, і те, що як уже тисяча літ покійний і перебуваю у Пеклі, не заважає мені судити про цю літературу.

Бо я також був суддя, як батько мій і батько мого батька суддя в Севільї, а згодом у Кордові, і краще можу судити про літературу, ніж ті білі мавпи, що звуться «учителі словесности».

Як я довідався з кінокефальських книг, «учителі словесности» – це ті істоти, що поклялися за невеликі гроші любити всю чисто літературу своєї нації, а надто ту її частину, автори якої уже покійники.

Вони присягнули, що коли вони читатимуть хоч наймізерніший твір цієї літератури й такий, що проти Курилихи, то їм усе таки тектиме з рота слина, очі їм будуть д'горі, повіка півзаплющені, борода стирчатиме вгору, як деякий осиковий кіл на могилі цього покійника.

І вони присягнулися, що коли читатимуть твір нового, ще не славетного автора, то слина всохне на їхніх солодійських губах, повіки розтуляться, очі витріщаться, як у давно здохлого і сильно смердючого краба, і борода коливатиметься, як осиковий стовбур при морськім вітрові в десять балів і більше. Так заприсяглися ці люди, і я, Ібн Рошд, називаний від франків Авероес, суддя добрий, винувачу їх кривоприсяги.

Вони читали уваги Курилової і кладуть на них свою руку, присягаючись. Але вони читали також Венгерова, Айхенвальда* і на них також кладуть свою руку, присягаючись. І в розумі їхнім сумирно живуть илжа і правда і не сперечаються між собою.

Тому я, Авероес, сміливо беруся судити про Дніпровського твір «Яхта "Софія"». І я вбачаю, що всі герої, що в ньому є, не герої – а шакали. Навіть сама Софія, і вона розуміє, що всі вони шакали, але сама є тільки стара і люта гієна.

Отож твір цей без героїв, і борода учителів словесности коливається, як осиковий стовбур під морським вітром у десять балів і більше. Коли б вони уміли дивитись, то забачили б у тім творі героя.

Герой той – повітря. Це повітря густе й насичене грозою й пахне потом і кров'ю. У тім паркім повітрі, мов міраж, бовваніє далеко чоловік. Він один – і не один. Його багато. Він війною йде на шакалів. Ще він не людина, а форма – руки, ноги, скуйовджена голова, мідний, але мовчазний язик. Але повітря густе й насичене грозою, і вже в нім народжується людина. І в кінці твору ноги його біжать, руки б'ють і мідний язик гуде, як дзвін у грозу. Герой того твору – грозове повітря.

Я пишу це спокійний і ясний, і я бачу, як в учителів словесности починає цебеніти слина, очі їхні заплющуються, зіходять повіки і борода стає мов деякий кіл угору. Вони починають розуміти. Вони готові розуміти Вони готові вже визнати автора за покійника і присягтися, поклавши руки на його труп.

Але я, суддя добрий, одвожу їхні руки. Він ще не вмер, цей автор. Вам рано ще точити слину! Він ще живе, і я сподіваюсь, що він напише ще багато оповідань про те, як народилася в грозовім повітрі людина, як вона подивилася навкруги й побачила світ, колись чужий, а тепер свій. Селям алейкюм!

_______________________

(Далі на сторінках 97-101 надрукований вірш Олекси Влизька «Саркастичне романцеро»).

____________________

(Сторінки 101-102).

ІНТЕРМЕДІЯ

Ти бачив, о сине Всесвітньої Матерії, що Влизько римує «призму» з «рафаелізмом». Але не спіши засуджувати за це молодого і тобі близького Влизька.

Краще придивися, як тепло і міцно сидить у нього непоетичне кінокефальське слово «тимчасово». Як «лотос» римує з «болотом» і вростає в це болото, і знову виростає з нього. Воістину добрі добирає слова цей співець, і я, підіймаючи очі з від манускриптів, з охотою слухаю його співу. І за те, що спів його сумний, не спіши засуджувати його, о сине Матерії. Бо, як вогонь, спалюючи зів'яле листя пальми, гріє пальми твоїх долонь^[11], так сумний спів спалює твій сум і з ним зникає. І хіба, навпаки, тобі не хотілося плакати, коли «Культурний побут» смішив тебе невдалим дотепами?* Діялектикою називає це Стаґіріт.