Сергій Батурин Вакансія для диктатора

Пролог

Добродій в дорогому офіційному костюмі, що сидів за величезним — завбільшки з більярдний — письмовим столом у просторому кабінеті, зняв слухавку прикрашеного гербом апарата урядового телефонного зв’язку, що всі по-простому називали «вертушкою», й тицьнув кілька разів білим пещеним пальцем у кнопки номеронабирача. Золота, — в тон із обручкою, — запонка заблискала сузір’ям дрібних діамантів. Чекати не довелося: певно, на другому кінці лінії дожидали дзвінка.

— Ну? — спитав по-начальницькому, не вітаючись і ніяк не звертаючись до співрозмовника.

— Повний порядок, — доповіли зі слухавки.

— Все продумали? — уточнив він.

— Від а до я, — запевнили його.

— Як родичі?

— Всі погодилися. Їм пояснили, що вони нічого не втрачають.

— Збою не буде? Ти ж знаєш, які люди задіяні й що поставлено на карту? Дивись, головою відповіси! — загрозив невидимому співрозмовнику власник діамантових аксесуарів.

— Шефе, усе пройде як по нотах! — переконано сказали у трубці.

— Ну, — хотів сказати: «З Богом!» — та враз затнувся хазяїн шикарного кабінету, — зичу ні пуху ні пера.

Співбесідник промовчав: який же дурень на­чаль­ст­во до дідька посилає?

Патрон дав відбій. Він трохи нервував, глянув на годинника — у нього на руці сьогодні був Cartier з колекції Ballon Bleu de Cartier у золотому, — бо пасує до решти прикрас, — корпусі: до очікуваної події ще дві години. Ще чи лише — то як подивитись. Підвівся, пройшовся кабінетом з кутка в куток. «Відмінити операцію вже не можна, — зітхнув він, — бо тоді ті, що стоять у мене за спиною, обійдуться без мене і навіть зроблять все, щоб і мене позбутися!» Такий варіант його не влаштовував. «Ні, хай уже йде, як вирішили, — розсудив достойник та заспокоївся. — Так для всіх буде краще!»

Ці дві години він не знав, куди себе подіти, ледь дочекався визначеного часу й увімкнув величезний телевізор, що висів на стіні навпроти його робочого місця. Саме починалися новини.

На екрані з’явився добре відомий ведучий Дмитрій Сбітнєв. Зі скорбним лицем він повідомив:

— Сьогодні близько опівдні за московським часом під час робочого візиту до Верхоярська на місцевому механічному заводі невідомою особою здійснено замах на президента нашої держави Романа Романовича Погодіна. Президента було поранено трьома пострілами: в голову, шию та живіт. Дорогою до лікарні у кареті швидкої допомоги президент Погодін помер. Нападника вбито на місці злочину охороною президента. Під час перестрілки зі зловмисником постраждали дві цивільні особи, що брали участь у зустрічі з президентом. Правоохоронні органи ведуть слідство.

Одразу ж розлилася трель прикрашеного гербом апарата.

— Алло, — відповів шанувальник дорогих аксесуарів. — Так, бачив тільки-но по телевізору. Яке горе!

Потім дзвінки пішли лавиною: міністр внутрішніх справ, генпрокурор, керівники спецслужб та силових відомств, міністри... Він викликав керівника апарату й наказав зібрати на п’яту вечора Кабінет міністрів, а на шосту — Раду національної безпеки. Він крутився, як в’юн в ополонці: віддавав розпорядження, погоджував склад комісії з організації похорону, зістиковував, координував, давав дозволи... Розжарилися його телефони від дзвінків та закрутилась перед очима карусель облич, а дзвінка, на котрий він зараз найбільше чекав, усе не було й не було.

Частина перша

1. 

Чоловік бажав наближення піку насолоди й прискорив рухи, впинаючись в партнерку все глибше й усе потужніше. Та, відчувши момент, заходилася вигинатися й звиватися під ним ще темпераментніше, а кричати ще голосніше. Сильна й гнучка, вона вправно рухалася в такт партнерові, невисокому немолодому мужчині, досить м’язистому й спортивному, як на його шістдесят три роки. Направду нічого особливого вона не відчувала і точно знала, що буде далі: зараз він прискориться, спітніє, як у лазні, почне підвивати в ритмі своїх поштовхів, судомно запульсує, скудно проллється в неї, вигнеться ще кілька разів, зм’якне, задоволено відвалиться й лежатиме поруч, хекаючи, мов хорт після ловів. А їй — мало радості, краще б взагалі нічого не було. Не те, щоб він виявився якимсь геть невдатним для плотського кохання, навпаки: для свого віку він іще досить непогано вправляється. Просто не її мужчина, от і все: не підступає клубок до горла від звуків його голосу, від його доторків не біжать мурашки спиною вздовж хребта, не підкрадається сум, якщо його немає поряд, не горять очі й не калатає серце від бентежної радості, коли він повертається після розлуки. Ніколи не накочує немотивована ніжність. І запах його тіла — неабияк доглянутого, треба визнати, — її не збуджує: скільки років разом, а не те що мокрою, вологою від чуття присутності цього мужчини поряд жодного разу не була. Що ж поробиш, зате у нього он скільки інших чеснот: він розумний, з сильним характером, щедрий на подарунки, неймовірно багатий, а влада в нього така — на пальцях одної руки можна перелічити всіх, хто з ним може зрівнятися.

Її тіло звично загоджувало коханця, а думки витали далеко. Жінки так вміють — відключилася та й по всьому. Бо якщо почати гадати та розмірко­вувати...

Господи, ну чому він анітрішечки не схожий на ­Нодара!

У неї не було ані юності, ані навіть дитинства: у шість рочків мати відвела її до Палацу дітей та юнацтва, колишнього піонерів, на секцію спортивної акробатики, і з тих пір почалося: виснажливі тренування, жорстка дієта, збори, змагання... У вісім її помітив на чемпіонаті області заслужений тренер з «Динамо» й переманив до себе, спокусивши матір привабливими обіцянками й солодкими вихваляннями. Авжеж: кістка в неї легка, а тіло гнучке й пластичне, — природжений верхній акробат. Спартанське було життя — жодних розваг, усі сили й увага спортові, хіба що до цирку водили, таке щастя було — цирк! Поки школу закінчила, титулів назбиралося: чемпіонка Спартакіади школярів, країни, Універсіади, Європи та світу серед молоді, а одразу по випуску — серед дорослих. Заслужений майстер спорту в шістнадцять років — це вам не абищо! І випускний у школі пройшов без неї — саме до першості світу готувалася. У вісімнадцять до столиці перебралася й батьків перевезла. Мати пишалася, кубки в серванті переставляла так та сяк, любовно пил з них витираючи. А батько бурчав: що це за професія — спортсменка? Ще років із десять пострибаєш, а далі? А їй-то, юній, що: десять років — це ого-го, скільки! — коли ще їх проживеш! До інституту фізкультури її прийняли без питань,