спати не влігся, а потягнувся за телевізійним пультом і ввімкнув здоровенну, на всю стіну, плазму. На екрані з’явився добре відомий ведучий Дмитрій Сбітнєв. Зі скорбним лицем він повідомив:

— Сьогодні близько опівдні за московським часом під час робочого візиту до Верхоярська на місцевому механічному заводі невідомою особою здійснено замах на президента нашої держави Романа Романовича Погодіна. Президента було поранено трьома пострілами: в голову, шию та живіт. Дорогою до лікарні у кареті швидкої допомоги президент Погодін помер. Нападника вбито на місці злочину охороною президента. Під час перестрілки зі зловмисником постраждали дві цивільні особи, що брали участь у зустрічі з президентом. Правоохоронні органи ведуть слідство.

Потім пішов короткий ролик з репортажем: біля цехів заводу Роман Погодін бесідує з робітниками; з натовпу вихоплюється вбивця з пістолетом, гримлять постріли, камера стрибає так, що нічого не розгледиш, президента несуть до швидкої, що як на те трапляється на заводі, авто з сиреною виїздить з кадру. На екрані знову з’являється Сбітнєв:

— На місці подій працює наш спеціальний кореспондент зі знімальною групою, ми ознайомимо вас з новою інформацією у найближчих випусках новин на нашому каналі.

— Що за маячня? — роздратовано вигукнув мужчина в ліжку, вистрибнув з постелі й голяка прожогом кинувся до оздобленої державним гербом «вертушки», що стояла біля екрану на тумбочці, й різким рухом зняв слухавку.

— Що за маячня? — повторив він уже сердито, бо трубка мертво мовчала.

У двері різко постукали, не очікуючи дозволу, до спальні стрімко зайшов офіцер охорони у званні капітана, побачив, що телевізор працює, і сказав:

— А, ви вже бачили. Тим легше. Мене прислав полковник Ванін. Вам, ваша високоповажносте, треба забиратися звідси, себто з об’єкту, й що швидше, то краще.

— З якого це дива? — сторопів той, кого назвали високоповажністю.

— Бо у вас в запасі вкрай мало часу, не знаю, чи взагалі є. Якщо вони вбили його, — охоронець кивнув на екран, — і показали це на весь світ, то неодмінно негайно прийдуть і до вас. Ви ж самі це прекрасно розумієте й на їхньому місці зробили би точнісінько так, як вони.

Немолодому голому чоловікові, що стояв з глухонімою трубкою в руці, це було не тільки зрозуміло — очевидно.

— І що мені тепер робити? — спитав він чи то в офіцера, чи то в самого себе.

— Негайно залишити місце, де вам може загрожувати небезпека, усе решта — потім, — упевнено заявив охоронець і підгонив. — Вдягайтеся, ваша високоповажносте, якомога швидше, і ви, пані Муратова, теж: я виведу вас з території. Я почекаю за дверима, але нагадую: баритися не варто! Мобільними раджу не користуватися і взагалі їх вимкнути. З собою візьміть лише найнеобхідніше.

— А ви поки викличте до мене відповідального офіцера з валізкою.

Валізка була не проста, ядерна.

Взагалі-то валізка є портативним абонентським терміналом автоматизованої системи управління стратегічними ядерними силами. І вона не одна, їх три: у президента, у міністра оборони й у начальника Генерального штаба. І систему буде запущено тільки в тому разі, якщо команда надійде хоча би від двох валізок. Звісно, така річ знаходиться у розпорядженні безпосередньо уповноваженого державного діяча, але не може ж він повсякчас: під час офіційних та робочих візитів, на прийняттях, на офіційних обідах, на самітах, на полюваннях, у ліжку з жінкою, на посиденьках з найближчими споборниками й молодими споборницями в лазні — завжди, не знімаючи кайданки з руки, тягати за собою чималу валізку. Тож щоби носити її за посадовцем, а виглядає вона як звичайний кейс-дипломат, існують спеціальні офіцери, вдягнені чомусь у форму Військово-морських сил.

— Милий, що сталося? — подала з ліжка голос колишня чемпіонка.

— Не базікай, а швидко вдягайся, — наказав він й заходився натягувати труси. Мозок працював чітко: треба забрати документи, гроші, зброю. По змозі — їжу хоча б на один день.

За кілька хвилин вже одягнена пара вийшла з шикарного номера в коридор.

— Де офіцер з валізкою? — полетіло адресоване капітанові запитання.

— Ніде не можуть знайти, — відрапортував той.

— Хто сьогодні носить термінал?

— Капітан-лейтенант Колдобін.

— Колдобін, кажете? Дасть Бог, прийде день — я цю суку особисто розстріляю. Неллі, ходімо!

— Не туди, — зупинив парочку, що сіпнулася було до центрального входу, офіцер і повів їх на службовий, звідти — на господарський двір. Він так поспішав, що розгублена Неллі ледь встигала за ним. Господарський двір знаходився на віддалі від урядової резиденції, в закутку — щоб не впадати в око високому начальству. Там уже напоготові стояв непоказний мікроавтобус УАЗ, котрим користувалися виключно в тих випадках, коли мешканцям дачі для обраних кортіло поїхати на полювання, та й то — возили на ньому переважно молодший обслуговуючий персонал. Біля старенького всюдихода нервово курили полковник Ванін, комендант режимного об’єкта, яким, по суті, й була державна дача, та начальник особистої охорони «його високоповажності» полковник Ранцев, котрий повідомив:

— З вами поїдуть капітан Булкін та майор Кочетов, — і показав очима на двох спортивних молодиків у цивільному з колючими поглядами. — А ми спробуємо затримати непроханих гостей.

У владця була відмінна зорова пам’ять, і він готовий був заприсягтися, що цих двох серед своїх охоронців ніколи не бачив і сьогодні зустрів уперше. Щоправда, вони могли виявитися з місцевих, що знають тутешні краї. Помітивши уважний прищур охоронюваної особи, Ванін додав невесело:

— Уже виїхали, вантажівка й аж два автобуси, в одному — взвод спецпідрозділу «Ураган», мені тут моїми каналами повідомили.

Це було дуже серйозно. «Ураган» — відбірні вовкодави, спеціально навчені боротися з терористами, котрих вони в полон не беруть.

— Дайте мені зброю, — наказав той, кого зараз намагалася врятувати охорона. Не даремно кажуть, що в певних професіях колишніх не буває, — у нього одразу чітко запрацював мозок та включилися навички бувалого оперативника. — Скільки їм їхати сюди з Верхоярська?

— Півгодини.

— Скільки пального у нас в баку?

— Під зав’язку, — запевнив полковник.

— А що в столиці?

— Готуються до похорону, — повідомив Ванін. — Голова урядової комісії з організації похорону — Михайло Петрович. Тіло відправлятимуть до столиці спецбортом завтра вранці.

— Он воно що... Неллі, якого милого ти стоїш? Сідай у машину, поїхали.

Йому дали пістолет