Рей Бредбері ПОКАРА БЕЗ ЗЛОЧИНУ
— Ви хочете вбити свою дружину? — спитав смагляволиций за столом. — Так. Тобто ні… Точніше, я хотів би… — Ім’я? — Її чи моє? — Ваше. — Джордж Гілл. — Адреса? — Одинадцята південна, Сент-Джеймс, Гленв’ю. Чоловік за столом незворушно записував. — Ім’я вашої дружини? — Кейт. — Скільки їй років? — Тридцять один. Питання посипались одне за одним. Колір волосся, очей, шкіри, улюблені парфуми, талія, розмір одягу й взуття… — Ви маєте її стереофото? Запис на плівку її голосу? Бачу, маєте. Чудово. Тепер… Це тривало цілу годину. Джорджа Гілла всього вкрило потом. — Так… — Смагляволиций підвівся і похмуро подивився на клієнта. — Отже, ви не відмовляєтесь від свого наміру? — Ні. — Тоді підпишіть ось тут… — Чоловік за столом зітхнув. — Ви знаєте, що це протизаконно? — Так. — І що фірма не відповідає за можливі наслідки? — Ради бога! — скрикнув Джордж. — Ви вже й так мало не всю душу вивернули, кінчайте скоріше! Чоловік за столом ледь посміхнувся. — Поки приготують копію, мине дев’ять годин. Ви тим часом можете поспати, це заспокоїть вам нерви. Третя дзеркальна кімната ліворуч до ваших послуг. Джордж повільно й беззвучно рушив до тієї дзеркальної кімнати. Там ліг на голубу оксамитову канапу, і від ваги його тіла ввімкнувся механізм, що приводив у дію дзеркала на стелі. Якийсь лагідний голос замугикав: «Спи… спи… спи…» Джордж пробурмотів: — Кейт, я не хотів сюди приходити. Це ти мене примусила. Це ти винна. Боже, краще б я сюди не приходив, сидів би вдома. Я не хочу тебе вбивати! Поволі обертаючись, дзеркала тихенько дзумотіли. Джордж спав.Уві сні він помолодшав, йому знов було сорок один рік, удвох з Кейт вони гасали по зеленому пагорбку, неподалік стояв вертоліт, яким вони прилетіли сюди на пікнік. Вітер маяв волосся Кейт золотистими пасмами, і вона сміялась. Тримаючись за руки, вони цілувались, цілком байдужі до їжі. Вони, здавалося, забувши про все на світі, читали одне одному вірші. Потім інші сцени. Швидка зміна барв, політ. Вони з Кейті летять над Грецією, над Італією і Швейцарією, стоїть така погожа довга осінь 1997 року. Вони летять і летять. І раптом якийсь кошмар. Кейті і Леонард Фелпс. Джордж аж скриків крізь сон. Як це сталося? Звідки цей Фелпс узявся? Чому він звалився їм на голову? Чому життя не може бути просте й добре? Чи все від того, що вони такого різного віку? Джорджеві під п’ятдесят, а Кейті така молода, така молоденька! Чому це, чому?! Сцена була незабутньо яскрава. Леонард Фелпс і Кейт у зеленому парку за містом. Джордж з’явився на алеї саме вчасно, щоб побачити, як вони цілуються. Спалах люті. Сутичка. Спроба вбити Леонарда Фелпса. Нові й нові дні, нові кошмари. Джордж Гілл, ридаючи, прокинувся. — Містере Гілл, для вас усе приготовлено. Гілл незграбно підвівся. Зиркнув на себе у високому й непорушному тепер дзеркалі — вигляд він мав анітрохи не молодший від своїх літ. То була страшна помилка. В такому віці брати молоду дружину — все одно що втримати грудочку цукру у воді. Він гидливо приглянувся до свого тіла. Обвислий живіт. Обвисле підборіддя. Забагато сивини на голові й замало енергії у м’язах… Смагляволиций провів його до другої кімнати. Джордж Гілл сахнувся: — Кімната Кейті! — Ми намагаємось робити бездоганно. — Її кімната, все достеменно до дрібниці! Джордж Гілл підписав чек на десять тисяч доларів. Чоловік узяв чек і вийшов. У кімнаті було тихо й затишно. Джордж сів і помацав пістолет у кишені. Купа грошви. Тим-то багачі й можуть собі дозволити розкіш «очищувального вбивства». Насильство без насильства. Вбивство без убивання. Джорджеві полегшало. І раптом прийшло заспокоєння. Він втупився в двері. Цієї хвилини він дожидав довгих півроку, і тепер нарешті вона настала. Зараз увійде сюди прегарний робот, маріонетка на дротиках, і тоді… — Привіт, Джордже. — Кейті! Джордж зірвався на ноги. — Кейті! — видихнув він. Вона зупинилася на порозі. На ній була звійна зелена сукня, на ногах — виткані золотом сандалі. Іскристе волосся спадало на її шию, очі ясніли блакиттю. Цілу хвилину Джордж не міг видобути з себе ні слова. — Ти прекрасна, — нарешті вражено промовив він. Голос його звучав звільна і якось неприродно. — А хіба я можу бути інакшою? — Дай-но я роздивлюсь тебе. Він невпевнено простяг перед собою руки, як це робить сновида. Серце мляво билося. Він важко рушив до неї, немов долаючи товщу води навколо. Потім обійшов її з усіх боків, ледь доторкнувся. — Ти що, не надивився на мене за всі ці роки? — Таки не надивився, — відповів він, і очі його наповнилися слізьми. — То про що ж ти збирався поговорити зі мною? — Дай мені час, ради бога, почекай трошки. — Він сів і приклав до грудей тремтячі руки. Примружився. — Це неймовірно. Наче ще одне видиво. Як вони тебе такою зробили? — Нам заборонено про це говорити, щоб не порушувати ілюзії. — Це якісь чари. — Це наука. Доторк її був теплий. Нігті на пальцях у неї вилискували, мов перламутр. Ніяких швів, ніякого ґанджу. Він дивився на неї і пригадував слова з «Пісні над піснями», яку вони читали вдвох у ті давні добрі часи. Ти прекрасна, моя люба. Ти прекрасна! Очі твої — голубки за твоїм покривалом. Твої губи — немов кармазинова стьожка, і твоя бесіда мила. Твої перса, як двоє оленяток-близнят, що серед лілей пасуться. Жодної вади нема в тобі. — Джордже! — Що? — Очі його були склисті. Йому закортіло поцілувати її в уста. Мед і молоко у тебе під язиком, і запах твоїх шат мов запах з Лівану. — Джордже! Оглушливий гул у вухах. Уся кімната йде обертом. — Зараз, зараз, хвилиночку. Він стріпнув головою, відганяючи той гул. Які бо гарні твої ноги у сандалях, о князівно! Круглота твоїх стегон мов намисто, руками мистецькими виточена. — І як вони це зробили? — вихопилось у нього. — І так швидко!
За дев’ять годин, поки він спав. Перетоплене золото, найтонші годинникові пружини, діаманти, блистки, сухозлотиця, розкішні рубіни, рідке срібло, мідні нитки? А які це металеві комахи випряли її волосся? Розтопили жовтий вогонь і потім остудили?.. — Слухай, коли ти й далі так поводитимешся, я піду, — сказала вона. — О ні, не йди! — Тоді ближче до діла, — холодно промовила вона. — Ти хотів поговорити зі мною про Леонарда. — Дай