Литвек - электронная библиотека >> Олександр Леонідович Ушкалов >> Современная проза >> Жесть (sho(r)t stories) >> страница 3
завод ходить, а я в школу й на душ оце…

Далі було гірше. Целюлітні жінки стали з’являтись йому в снах і вимагати від нього сексу. Сява пробував тікати, та вони були скрізь. Урешті-решт товстухи заганяли його в глухий кут, обступали щільним кільцем і починали зривати з нього халат і спортивки. Сява осунувсь, знов почав курити траву, а перед сном жлуктив міцне кримське вино, що відгонило паленим цукром і пластиком.

* * *
Видряпатися з депресії Сяві допоміг той самий підручник з маркетингу. Сява читав його на ніч, сторінка за сторінкою, як Біблію, аж доки не дійшов до розділу «На кожен товар є свій покупець». «Маючи партію неходового товару, — ділився досвідом автор, — головне, не впадати у відчай. Скажімо, у вас є контейнер китайських кедів, які рвуться вже після першого взування. Не біда! Спробуйте продавати їх у зоомагазині. Та він же божевільний! — мабуть, подумаєте ви про мене. А ось і ні. Звернімось до статистики. Британські вчені стверджують, що близько 73 % власників котів і собак страждають через те, що їхні улюбленці регулярно бурять у залишене без нагляду взуття. Поверніть товар під правильним кутом — і він викличе правильні емоції!»

«Шо я маю? — міркував Сява, до якого ніяк не приходив сон. — Я маю кілька десятків целюлітних бабег у купальниках. Як розвернути їх під правильним кутом?..»

Коли надворі вже почало світати, Сява раптом збагнув, що річ не в куті, під яким слід розвертати товар, а в тому, щоб цей товар взагалі хтось побачив — розвертатися під різними кутами товар і сам зможе, бо він іще здатен рухатись, ну принаймні сяк-так долазити до його кабінету.

Тривожно подрімавши ще трохи, Сява встав, перерахував заначку й подався до найближчого маркету електроніки, де придбав кілька веб-камер середньої паршивості. По дорозі до пансіонату він купив пару пляшок для Василича. Бувалий сантехнік більш ніж правдиво зімітував поломку душу Шарко, тож кабінет цілий день стояв на ремонті. Цього часу цілком вистачило для того, щоб Сява перетягнув на роботу старенький пентіум і як слід замаскував камери.

Тепер залишалось тільки переконати матінку-феміністку, що в кабінеті душу Шарко повинен бути інтернет.

— Інтернет? — спитала вона Сяву. — Це ж душ Шарко для ходячого целюліту… Нащо там інтернет? Слава, що ти городиш?

— Ма, — почав штовхати Сява заготовлений уночі спіч, — він там для розвитку нашого кабінету. Ти ж сама казала, шо вже давно не Союз… Казала?..

— Ну казала, — закліпала очима мама, не розуміючи, до чого він веде.

— От і я про це. Я для кабінету зроблю сторінку в контакті, клієнти прямо через неї записуватимуться на прийом, консультації там будуть отримувати… з дому не виходячи прямо… Це сервіс… це тобі не прийшов і чергу вистояв… Хороший сервіс — хороші емоції, хороші емоції — хороший бізнес.

Мама аж рота роззявила з подиву.

— Однокласники? — спитала вона після тривалої паузи.

— Шо однокласники? — не врубився Сява.

— В однокласниках будем представлені? — по-діловому поцікавилась мама, чи не вперше в житті розмовляючи із Сявою не як з роздовбаєм, а як з цілком адекватним членом суспільства.

— Ясна річ, — кивнув той, і вже наступного дня в кабінеті Шарко був інтернет.

* * *
Адміни німецького еротичного відеочату погодились на трансляцію майже одразу, незважаючи на те, що Сява спілкувався з ними за допомогою гугл-транслейта. Товар викликав правильні емоції. Американці довго випитували, чи всі моделі повнолітні. Сява, користуючись тим-таки транслейтом, спитав: де вони бачили, щоб у неповнолітніх було стільки целюліту? «Ну, в житті всяке бува», — відповіли йому американці й теж погодились. З росіянами, попри відсутність потреби користатися гугл-транслейтом, не зрослось. Ті почали вимагати копії паспортів моделей, тому залишились без видовища…

Результати перевершили всі сподівання. За перший місяць на Сявин інтернет-гаманець крапнуло 950 баксів. Наступний місяць був удвічі прибутковіший. Сява не міг натішитись і, нарешті, почав ловити від роботи кайф. Так тривало аж до травня.

* * *
Обідню перерву олігарха Корчагіна назвати вдалою було важко.

— Натусік, — прохрипів він секретарці, яка ввійшла до його кабінету, — дай щось, щоб мені стало краще…

— Вам погано, Ілля Петрович? — затремтіла секретарка, знаючи, що в шефа ніколи не було проблем зі здоров’ям.

— Мені дуже погано, — хапаючи ротом повітря, кивнув той, — я б сказав… хуйово…

* * *
Вечір олігарха так само був не з приємних.

— Ольга Павлівна, — стартував він з порога на тещу, щойно опинився на ґанку її помешкання, — скажіть, вам чогось у цьому житті не вистача?

— Ілюша, — виставила вперед обидві долоні теща, — по-перше, не кричи на матір своєї дружини, а по-друге, чого це ти довбеш мене філософськими питаннями?

Корчагін осікся. Ніде правди діти, теща, колишній заводський бухгалтер, рідко коли лізла за словом у кишеню.

— Ольга Павлівна, давайте начистоту, — уже спокійніше почав Корчагін. — Те, що ви зараз почуєте, як мамі моєї дружини, може вам не сподобатись…

— Ти зраджуєш Мариночку? — звела брови теща.

— Ні… — позадкував Корчагін. — Просто я дивлюсь в інтернеті все, що мені хочеться…

— Ілюша, я тебе не зовсім розумію… Усе нормально, ти здоровий?

— От і я, — мовив Корчагін, — не дуже вас розумію. Вам що, грошей мало? Чи це у вас вікове?..

— Послухай мене, Ілюша, чого це ти думаєш, що я буду терпіти твоє хамство?

— А чого це я, — схопився за голову Корчагін, — на сайті, де всякі там… показують себе за гроші, раптом бачу свою тещу?

* * *
— Знайди і скинь цього гівнюка з Ай-Петрі… — просичав Корчагін у слухавку, говорячи з начальником своєї спецслужби.

Карета швидкої з тещею на борту саме відчалювала від будинку. Сіялась мжичка. Корчагін глянув у приморські небеса — вони були вологі й непроглядні, як скло його джипа.

— Слухай, — спитав він того-таки начальника, набравши його хвилин за сорок, — ви його ще не скинули?

— Ні, — відповів начальник захекано. — Оце якраз тягнемо підараса на зубець. Ще метрів тридцять.

— Значить так, — видихнув Корчагін, — не треба його кидати.

— Шеф, а шеф, — заканючив начальник, як трирічний пацан, — ну давай його скинемо.

— Ні, — відрубав Корчагін.

— Ну добре, — зітхнув начальник. — А що з ним робити?

— Дайте йому пизди, — подумавши, сказав Корчагін, — та не калічте…

— Іще раз?

— Що ще раз?

— Пизди…

— А ви вже?

— Ну, — буркнув начальник.

— Коли?

— Та… як знайшли, так зразу…

— Наказ такий був? —