півночі пролягли по лінії Гроссето — Перуджа — Анкона, а на півдні — від Сабаудії до Пескари.

Італійський «чобіт» був туго перепоясаний вузьким ременем центральної зони, відділяючи Паданью зі столицею у Мілані від південної вільної республіки Меззоджеро, столицею якої став Неаполь; окремою автономною республікою оголосила себе Сицилія.

В’їзд до Риму не вимагав візи; у рапорті до командування управління охорони Міністерства оборони Безпалий пояснив, що має намір одержати в Римі візу до Паданьї для відвідання матері і сестри Мар’яни, які мешкали у Віченці, невеликому місті поблизу Венеції.

Проте справжня мета його поїздки, про яку знав лише полковник Стригун, полягала в іншому.

Після приземлення АН-278 М в аеропорту Ф’юмічіно на спеціальне гніздов’я пасажирів ще хвилин двадцять не випускали з літака, доки VIP-пасажири не сіли до швидкісного ліфта й не зникли. Джордж так і не зумів розгледіти їхніх облич.

З

У неділю, 2 січня 2084 року в Римі стояла тепла весняна погода. Вийшовши з терміналу «С» аеропорту Ф’юмічіно-Рим, Джордж Безпалий, двадцятидволітній лейтенант, відчув, як огортає його тепла хвиля насиченого вологою тропічного повітря, як млосно розслабляються м’язи і як неохоче рухається він у незнайомому натовпі до платформ електрички.

Під скляним вокзальним склепінням було парко, хоча в прозорому даху зяяли дірки, наче після бомбардування. Юрба на платформі збільшувалася, люди голосно щось вигукували, штовхалися, реготали, наче раділи відсутності поїзда. Джордж, начуваний про злодійкуваті звичаї римського плебсу, міцно тримав на плечі чорну сумку, а ногою притримував темно-зелений солдатський мішок на коліщатках. Нарешті підійшла електричка, що мала вигляд, наче щойно виповзла з Дантового пекла: колись білосніжні, з ніжно-рожевими та ліловими смугами двоповерхові вагони були розмальовані дикунськими графіті — чорно-червоними й синьо-оранжевими ієрогліфами, гаслами і невідомими символами, серед яких лише одне слово було зрозуміле: Fuck. Поїзд FR-1 скидався на всуціль кольорово розтатуйованого рецидивіста, на шкірі якого не залишилося живого місця.

З вереском і веселою штовханиною натовп кинувся до потяга і вніс Джорджа в один з останніх вагонів на першому поверсі, де він ледве встиг зайняти місце у проході. Вагонні вікна були також замазані різними символами і написами, через що всередині панував напівморок. Джордж зрозумів, що не побачить назв станцій, повз які стукотить електричка: йому потрібна була зупинка Остієнзе — сьома чи восьма від аеропорту. Репродуктор гугнявив щось нерозбірливе — залишалося тільки сподіватись на транспортну схему, що дав йому полковник Стригун. Витягнув її з кишені куртки і вдивлявся у незнайомі назви станцій: Parko Leonardo, Fiera di Roma, Ponte Galeria, Muratella, Magliana, Villa Bonelli, Roma Trastevere і нарешті Roma Ostiense.

Джордж раптом відчув на собі чийсь погляд і відірвався від карти. Навпроти нього, у проході біля самих дверей сиділа немолода жінка у довгому плащі оливкового кольору, на шиї елегантний темно-синій з червоним малюнком шовковий шарфик; жінка не зводила з нього погляду своїх темних пригаслих очей; в її погляді не було ні заклику, що зветься sex-appeal, ні кокетства чи зацікавленості, а просто сумна упокореність. Джордж подумав, що ця відчужена від вагонного галасу жінка несе в собі тиху, приховану від більшості пасажирів, неземну італійську красу, яка гіпнотизує його. Він на якусь мить заплющив очі, відчуваючи умиротворену радість від побаченого. Звівши знову погляд на жінку, він побачив, що вона підводиться і, ніби кидаючи прощальний погляд, дає йому якийсь непомітний знак, показуючи на підлогу, де стояли його зелений мішок і сумка.

Він поглянув униз і похолов.

Його чорної сумки, яку поставив поряд із мішком, не було. Джордж здригнувся від страшної думки, яку одразу ж відкинув: це якесь непорозуміння, сумка є; він, не бажаючи тримати її на колінах, коли вивчав карту, лише на мить поклав поряд із речовим мішком, вона десь тут, біля ніг. Почав похапливо озиратися навсібіч, дивитися на прохід, по якому щойно йшли якісь люди, готуючись вийти на зупинці — але сумки ніде не було. «Вілла Бонеллі» — прохрипів репродуктор. Незнайомка, стоячи в тамбурі, озирнулася з сумом, кинувши останній погляд на Безпалого, і зникла.

Він зрозумів, що трапилось із ним велике нещастя і що недаремними були тривога і страх, які охопили його ще в Жулянах, бо він провалив важливу операцію, і невідомо, чи не розплатиться за цей провал життям. Замість того щоб негайно по проходженні сканування в аеропорту Ф’юмічіно перекласти флешку з чорної сумки до внутрішньої кишені куртки, він тупо поперся до бандитського гніздов’я — електрички, по якій шастали зграї італійських, румунських й африканських злодіїв та ошустів. І хто ота незнайома жінка, яка зачарувала його невідомо чим? Чи вона теж член якоїсь банди, відьма-гіпнотизерка, або, навпаки — затероризована мафією порядна немолода сеньйора, яка хотіла його, йолопа слов’янського, застерегти від небезпеки, посилаючи йому сигнали тривоги — а він не зрозумів. Розкис, як останній лох.

Пустка безвиході заполонила його єство: так було одразу після смерті батька, який упав, закривавлений, на балконі двадцятого поверху в Спрінгфілді, коли Джордж зі щільно притиснутими навушниками, оглухлий від скрежету хард-року, випадково помітив через відкриті балконні двері батькову голову на білій плитці — і, тремтячи від страху і жалю, торгав безтямно татове мертве тіло, шарпав за сорочку, залиту кров’ю, холонучи від безнадії. Так і зараз: відчував, як раптово зламалося його бездарне життя.

Ледве не проскочив зупинку Остієнзе, в останню мить перед закриттям дверей вихопившись на перон з непотрібним речовим мішком, почуваючись ампутованим без чорної сумки. Кинувся вздовж платформи, розташованої над будівлею, до якої прилягала римська площа, шукаючи пост поліції. Та даремно. Двері були зачинені; у неділю правоохоронці не працювали, справедливо вважаючи, що цього дня треба не чинити злочини, а молитися Богу. Матюкнувшись, Джордж вийшов на порожню площу й понуро поплентався до станції метро «Базиліка Святого Павла», шукаючи вулицю Остієнзе, 263 — там містився Римський клуб інтегральних досліджень.

4

Змалечку, скільки себе пам’ятав, Мікулаш Куцка любив білих кролів. Батько, який жив у старому будинку на околиці Кошіце, тримав у городі з десяток кліток, відгодовуючи кролів травою, сіном, морквою, яблуками, капустою. Малий Мікулаш ходив з батьком на задвірки військового заводу, де старий Мілан Куцка косив траву, а син збирав її до полотняної торби. Косили