Дьюї не бачив її від самого суду, а тоді вона була ще зовсім дитина.— Як ваші справи? Як мати?
— Дякую, добре. Мама так само викладає музику в Голкомбській школі.
— Я вже давненько там не був. Є якісь новини?
— Та нібито збираються забрукувати вулиці. Але ж ви знаєте Голкомб... Правда, я й сама тепер не часто там буваю. Адже я вступила до КУ.— Вона мала на увазі Канзаський університет.— Оце лише на кілька днів приїхала додому.
— Ну, це чудово, Сью. А що ви там вивчаєте?
— Все потроху. А найбільше — мистецтво. Мені дуже подобається. Я справді щаслива.— Вона звела очі на широкі лани.— Ми з Ненсі збиралися вступити туди разом. І жити в одній кімнаті. Я іноді думаю про це. Коли почуваю себе дуже щасливою, раптом згадую про всі наші плани.
Дьюї подивився на сірий надгробок з чотирма іменами та датою смерті: 15 листопада 1959 року.
— Ви часто сюди ходите? — спитав він.
— Та ні, не дуже... Ой, як сьогодні пече! — Сьюзен надягла темні окуляри.— Ви пам’ятаєте Боббі Раппа? Він оженився на гарній дівчині.
— Еге ж, я чув.
— Її звуть Коллін Вайтгерст. І з обличчя гарненька, і загалом дуже мила.
— Я радий за Боббі,— сказав Дьюї, тоді лукаво запитав: — Ну, а ви як? Певне, кавалери кругом так і в’ються?
— Ну, таке скажете! Але я оце згадала... У вас є годинник?.. Ого! — вигукнула вона, почувши, що вже пів на четверту.— Мені треба бігти! Дуже рада, що побачила вас, містере Дьюї.
— Я теж, Сью... Бажаю вам щастя! — гукнув він їй навздогін.
Сьюзен квапливо віддалялася стежкою, і її підстрижене гладеньке волосся погойдувалось і вилискувало. Отакою дорослою гарною дівчиною була б тепер і Ненсі...
Дьюї рушив додому. Він зайшов під дерева, а позад нього лишилося безкрає небо і тихий шелест вітру в пшеничному колоссі.
