Богдан Ославський Льонтом. Дороги і люди

Передмова

У дорозі мені бракувало давніх друзів. Думав, як повернуся, відразу підемо на пиво й пробалакаємо до пізньої ночі. Зустрічалися з того часу багато, але про мандри я майже не згадував. Взагалі розповідати не хочеться. Може, трохи, але не так, як здавалось раніше. А що я скажу? «Як там та Азія?» — запитають. Ну а я в двох словах — так і так. І ніяк! Бо нічого не зрозуміло. «Люди бідують, президент не вступиться, поки не вмре, дині солодкі, а м’ясо дешеве, тільки тягне мене до нашої кухні». Нічого цікавого. Марко Поло давно не на часі. Бери, відкривай Вікіпедію — маєш! Або ще краще: «І як з’їздили?» — «Та добре». — «О, молодці, відпочили, так тримати!»

З письмом інакше, бо це я спершу для себе все вибудовую. Це не лінива відповідь, навмисне скорочена до двох речень, бо ж запитали для ввічливості. До написаного я нікого мимоволі не змушую. Не треба слухати, скільки оповідач вимагає. Я б вимагав багато, а так — читатимуть, хто собі сам захоче й коли захоче. Воля ваша.

Не мав на меті описати Казахстан, Росію, Узбекистан ані будь-яку іншу країну, ані населення, ані звичаї і навіть не архітектуру. Не намагаюся, та й не можу сказати, як воно там. Немає конкретного Узбекистану, а є хіба його атрибути, «властивості», вказані в енциклопедіях чи путівниках, описані й відфотографовані блогерами, проаналізовані експертами-журна-лістами. Я не можу сказати добре там чи погано, криво, потворно чи холодно, а коли щось таке й написав, то дуже на то не зважайте. Просто бачив я «те», а було мені «так»; де здалося мені тісно — іншому буде просторо. Двічі потрапивши до Бейнеу, я побував у двох різних містах, хіба що обидва рази ночував у тій самій чайхані.

Кожна країна у своїх кордонах нескінченна, як земля під ногами. Тільки дурень або ґрунтознавець взявся б її описувати. А я пошукав, де є добра глина, взяв роскаль, накопав її, очистив і зробив глечик. Нате! Посуд продається порожнім. Можете покласти на піч і сусідам показувати, можете наповнювати його молоком, водою або узваром. Хто що любить. Він усе ще глина, але вже не земля.

Тепер про найголовніше. Я народився і виріс у селі Велика Кам’янка на Коломийщині. Вчився в Франківську. З дитинства хотів утекти подалі від села, та й узагалі Кам’янку мав ні за що. Там, здавалося, нічого для мене нема. Чим далі я звідти відчалював, тим більше той дім цінував. Зараз вірю, що до моєї спини прикріплена така безрозмірна ґумка-угорка, іншим кінцем прив’язана до міцно забитого цвяшка. Чим далі їду — тим більше вона натягується. Чи може порватися, я не знаю. Поки — ні. Але де би не був, я завжди відчував натяг тієї ґумки і добре знав, де її другий кінець.

Кінець і початок книжки — це тексти з України, але про місце, де забитий той цвях, поки нічого. Кажуть, найтяжче писати про тих, кого любиш найдужче. Тому й ходжу навколо.

Ті двоє

Залізничні станції в напрямку від Києва до Коростеня: Святошин — Новобіличі — Біличі — Ірпінь — Лісова Буча — Буча — Склозаводська — Ворзель — Кичеєве — Немішаєве — ...

Вона була страшна та ще й плакала. Нагадувала Емілі з фільму «Шість демонів Емілі Роуз». Ті самі припідняті налякані брови. І губи такі ні прямі, ні криві. Спиралася йому на плече. Іноді цілувала в щоку. Витирала сльози. Тобто там, де вони мали бути, бо плач вгадувався лише за голосом і виразом обличчя. Видно було, що плакала, але сліз я не бачив.

Він був дрібний і красивий, наскільки таке можливо. Хоча такі дрібні риси частіше прикрашають дівчат. Тільки очі великі мав. По-дівочому був красивий.

— Хочу, шоб ми приїхали до Кічєєво.

А він мовчить. Відвертає голову до вікна. Вона його знову в щоку цілує. Тулиться.

— Ну щитай, шо работаю вже.

— Пару грівєн на день?

— Ну і ти. Ти ж тоже найдеш работу. Вот мама казала...

Спершу я пропускав їхню розмову собі поза вуха. Дещо вловив, дещо ні. То я вже потім вслухався і намагався зрозуміти, що й до чого.

— А машину?

— Ну вроді й не дорого. Тищя грівєн кредіт нада буде платить. Ну, при зарплаті, скажем, дві двєсті, як в мене була: то на кредіт, то на хату — двєсті на кармані лишається. Аткуда? Дві сотні на кармані.

— Кстаті, я мамі вчора сказала, що ти с Антоном гуляєш.

— Ну погулял, і шо?

Хлопець не дуже хотів говорити, переважно відмовчувався. Та й взагалі він мені здався замкнутим. І, може, трохи стривоженим. Обізвався, коли дівчина згадала про вагітну подругу, в котрої з чоловіком буде вже третя дитина.

— Да патаму шо зачєм? Работа, во-первих, — каже він. — Во вторих, нада первого поставить на ноги. Ну і нада їй в больніцу ложиться. І дєньгі на то. І всьо.

— А я рада за них. Ти не рад?

Мовчить.

— Хочеш, можем в Кічєєво вийті. Пєшком підем.

— Нє, в Нємєшаєво.

А вона знову трохи плачучим голосом:

— Мама ж волнується. Понімаю... Вона ж моя мама. А ти не звонив?

— Нє, — і втупив у вікно очі.

— Я сказала, що ти с Антоном гуляв. «Сєрьожа с Антоном», — сказала.

— Да, погуляв.

— Ну, в мене можем ночувати, — переконувала тремким голосом дівчина. — Правда. Мама не протів. Я казала. «Пусть заходить Сєрьожа, — казала, — пусть заходить». Всє втройом пєрєночу-єм. Ну? Можна вєдь, правда. А ти к своїй мамі не заходив?

— Куда?

— Ну, дамой. Я думала, шо ти дамой їздив. І Антон тоже не їхав?

Сєрожа не виспаний. Великі очі його раз по раз заплющуються на довше, ніж просто би кліпав. Сидить навпроти мене скраю лавки. Коло вікна, тому й зручніше спиратися, аби дрімати. З іншого боку, здається, що якби дівчина (нехай буде Іра) не відволікала його, то все одно не заснув би. Ну і не спав.

Електричка тим часом доїхала до Ворзеля. Я вийшов, а ті двоє поїхали далі. Прийшов додому й більше про них не думав. Поїв, помився та й ліг спати. Рано мусив добиратись до Києва, бо зустрічав на вокзалі друзів.

То вже двадцять по п’ятій удосвіта я їхав тягою. Мені тоді страшенно пощастило — якщо можна то вважати за щастя — сів у вагон, де були вчорашні Сєрьожа та Іра. Назву її так. Спочатку я навіть не повірив, бо забагато всього подібного. Він так само тулився до вікна, а вона так само до нього. У вагоні лишень світало. Лампи вже були вимкнені, тож ми сиділи в такій напівтемряві, як і вчора пізно ввечері. Тільки тоді світло було жовто-млявим, бо від електрики; тепер чисте і сірувате. І людей також мало — ще одна подібність першого і останнього поїзда. По одному, по двоє пасажирів на «купе». Я підсів третім і втупився в книжку. Час від часу підводив очі. Трохи було прохолодно, через те, мабуть, дівчина