ПРО ДВАНАДЦЯТЬ МІСЯЦІВ

СЛОВАЦЬКА КАЗКА

Написала Божена Німцова

Переклав з чеської В. Старий

Малюнки Адольфа Кашпора

ВИДАННЯ ТОВАРИСТВА «ЧАС» У КИЇВІ

1920

 

Цю гарну словацьку казочку написала БОЖЕНА НІМЦОВА¹ — чеська письменниця.

Словаки — то такий народ, що живе в Чесько-Словацькій Республіці, яка межує з нашою Україною. Вони дуже люблять дітей і уміють розповідати гарні, цікаві казочки. Багато з тих казочок, що росказують Словаки та Чехи, Божена Німцова посписувала на папері. Написавши на папері пером, вона віддала свої писані казочки учителям. А ті вчителі живуть у Празі, найкращому місті в Чехії, такому хорошому, як і наш Київ. Ті вчителі зійшлися до гурту, до товариства, щоб казочку видруковати. Зробили вони так для того, щоб легше було видруковати книжку, бо друкувати книжки дуже важко, а всяку важку роботу можна швидче зробити гуртом у товаристві. Своє товариство вони назвали «Спадщина Коменського». Назвали вони так вчительське товариство на спомин про доброго свого товариша — вчителя Коменського², який написав багато гарних книг і зробив багато добра для свого народу.

От те Товариство Коменського взяло казку «Про дванадцять місяців», й віддало її одному дотепному чеському молярові, якого зовуть Адольф Кашпар³. Він прочитав казочку, й намалював все, що в ній росказала Божена Німцова, на чудових малюнках. Тоді вчителі з «Товариства Коменського» віддали й казку, й малюнки до друкарні. В друкарні все те друкарі зложили на машину й видруковали книжку.

Якось до Праги виїхав наш український письменник — Василь Старий⁴. Побачив він тую казочку Божени Німцової з малюнками Адольфа Кашпара, й дуже вона йому подобалася. Тоді він узяв та й переклав її з мови чеської на нашу мову, українську, а малюнки позичив у «Товариства Коменського». Все те він віддав уже нашому Товариству у Київі, яке зветься «Час». Товариство «Час» дало перекладену Василем Старим казочку й малюнки до друкарні, а вже друкарня й зробила цю книгу.

Коли вона Вам подобається, то радітимуть тому й Божена Німцова⁵, й Адольф Кашпар, й Василь Старий, й «Товариство Коменського» у Празі, й Товариство «Час» у Київі. Радітимуть, бо всі вони на те тільки й робили цю книжку, щоб вона подобалася малим діткам.

ДРУКАРНЯ АКЦІЙНОЇ СПІЛКИ «КОППЕ-БЕЛЬМАНН».

ПРАГА-СМІХОВ.

ПРО ДВАНАДЦЯТЬ МІСЯЦІВ

Була собі одна жінка й мала вона дві доньки: одну рідну, а другу — нерідну, пасербицю. Свою вона дуже любила, але ж на нерідну навіть дивитись не хотіла, найбільш за те, що нерідна, Маруся, була далеко гарніша за її дочку — Оленку.

Добра ж Маруся навіть не відала про свою красу і не могла зрозуміти, чого то мати на неї так гнівається, як тільки-но погляне. А мусила вона сама всяку роботу поробити: і в хатині поприбірати, й варити, й прати, й шити, й прясти, й ткати, ще й травицю носити та корівку доглядати, Оленка ж нічого не робила, а тільки бавилась собі на піддашках. Однак Маруся все пильно робила, була терпелива, зносила лайку та всякі кривди від матері й сестри, як тиха овечка.

Од-же нічого те їй не пособляло: що-день вони ставали ще лютіші до неї, і все тільки через те, що Маруся що-далі, то все кращала, а Оленка все гіршала.

От якось матір і намислила:

— Навіщо мені така морока на свою голову? Буду я виховувати в своїй хаті чепурну пасербицю, а коли прийдуть хлопці на оглядини, то почнуть залицятись до Марусі, на Оленку ж ніхто й глянути не схоче!

І з того часу й мачуха, і дочка її тільки й думали, яким би-то чином збутися їм бідної Марійки. І голодом її морили, й били її, але ж вона все те зносила мовчки й, що-далі, то робилася все кращою. Такі вже муки на неї вигадували, що доброму чоловікові й на думку не зпало б!..

Одного дня, — а було те в половині січня, — закортіло Олені понюхати фіялок. От вона й звеліла сестрі:

— Біжи, Марушко, та принеси мені з гори пучечок фіялок; я хочу мати квітки за поясом, що б нюхаті їх, коли мені того заманеться!

— Бог з тобою, сестро моя люба! Що бо тобі зпало на думку!? Чи то ж хто чував, щоби під снігом росли фіялки!? — умовляла її бідолашна дівчина.

— То ти ще там будеш базікати? Ах, ти негідниця! Роби, що тобі звелено! Геть ту ж мить з хати, а як не принесеш з гори фіялок, то я тебе вбью! — напустилася Олена,

А мачуха вхопила Марійку за плечі, випхала її надвір й щільно замкнула за нею двері.

Гірко плачучи, побігла дівчина на гори. Снігу скрізь лежало високо, ніде не було жадного сліду. Дівчина блудила довго-довго. Вона трусилася з холоду, морилася з голоду й почала молитися Богу, що б краще взяв її з цього світа.

Коли це бачить вдалені вогник. Пішла вона туди, на сяйво, й вийшла аж на вершечок гори. Дивиться, а там горить велика ватра, багаття таке, а навколо вогню лежить дванадцять камінюк, а на тих камінюках сидять дванадцять чоловіків. Троє сивоусих, троє —трохи молодчих, троє — ще молодчих, а останні наймолодчі й найкращі. Сидять вони, нічого не говорять, тільки на вогонь поглядають.

Оті дванадцять чоловіків були дванадцять місяців.

Найбільший Січень сидів угорі, мав він вуси й бороду білі, як сніг, і тримав в руках кия.

Марійка злякалася. Якусь хвилинку стояла непорушно, а потім, насмілившись, підступила ближче й почала просити:

— Дозвольте мені, люде добрі, біля вогню погрітися. Я вся тремтю з холоду!

Великий Січень, кивнув головою й питає