- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (7) »
Остап Вишня
БЕРЛІНСЬКИЙ ДЕНЬ
Книгоспілка
Бібліографічний опис цього видання вміщено в «Літопису Українського друку», «Картковому репертуарі» та інших покажчиках Української Книжкової Палати.
Обкладинка й малюнки роботи Б. Фридкіна.
Упрліт 3079 к. Харків
Зам. 485. Тир 25.000
Літ.-друкарня
КНИГОСПІЛКИ
Харків. Нетеч.
наб., 14
1930
ПОЇХАЛИ...
Без причини й болячка не сяде. Для поїздки за кордон, отже, виходить, треба мати причину. Наукові командировки останніми часами загубили подекуди свою вагу. Приходите ви, приміром, до будь-якої установи, що має право командирувати вас за кордон, і говорите: – Удосконалитися мені, знаєте, слід. Так у мене пішла наука, що без закордону, як без рук. Дайте мені командировку за кордон, так як, хай мене бог уб'є, за два тижні вам соціалістичне будівництво закінчу. Раз – два! – і соціялізм! Ну і. звичайно, витягаєте посвідку від тої установи, де ви працюєте, що вам справді таки командировка за кордон потрібна, як вода. Як повітря. Як нагрузка. Тоді вам та установа каже: – Да... Справді таки ми бачимо, що командировка вам, безперечно, потрібна. Але майте, товаришу, на увазі, що, як свідчать фахівці, жіночі панчохи радянського виробу, а також і черевики наші не гірші, як і закордонні. Беручи під увагу мито, вони й не дорожчі. Потім: ви маєте право провезти тільки два костюми, так що, коли зважити вартість падорожі, мито, дорожнечу прожити за кордоном, багато не виграєте... А ліцензій тепер не дають. Обмотувати себе жіночими пантальонами та мережками незручно, бо попадете на кіно-фільм. Провезти валюту через Шепетівську митницю все одно не вдасться, бо митниця наскрізь бачить, хто везе валюту... – Ах, так... Ну, тоді я подумаю... – Подумайте...
***
Краща й поважніша причина для закордону – хвороба. З хворобою виїхати легше. Тільки не робіть так, як одна знайома моя дама робила. В лікарській комісії, куди вона звернулась по свідоцтво, що їй треба лікуватися за кордоном, вона впала в «непритомію» і, коли їй дали понюхати нашатирного спирту, прокинулась і застогнала: – Ох! Де це я? А що можна з собою везти з закордону? У вас, – казали мені, – є такий список. Ох! Ох! І знову знепритомніла. Так не робіть – «засипетесь».
***
Найпевніше: щоб поїхати за кордон, бажаю вам придбати харрошу язву в шлунку. Круглу. Як її придбати? Хай колись на дозвіллі розповімо. Харроша буде язва... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
***
Ну, от у вас уже в руках закордонний пашпорт. Всі вже про це знають. – Їдете ? – Їду. – Так ви, знаєте, мені перо автоматичне. – Добре. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . – Їдете? – Їду. – Так ви може б мені шляпу. – Добре. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . – Так ви б мені краваток штук за три. – Добре. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . – Ех, які там іграшки для дітей. От би мойому Юркові велосипедика, Маринці ведмедика. Тільки не маленького, а більшого. Там такі є волохаті. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . – Їдеш? – Їду. – От добре. Ну, й повезло. От послав же господь язву. Так ти ж там і нам щось таке. Бльокнотів там. І ножиків. І олівців отих автоматичних. І шкарпеток. – А жінка моя дуже просила светр і фільдекосових панчіх… – Товариші! Може кому рояль Шредерівський* привезти? А може автомобіль?
***
Сидячи у ваґоні, ви дивитесь у бльокнот і підраховуєте, скільки чого треба вам привезти з закордону. Підрахували: 13 шляп, 43 краваток, 23 парі черевиків, 110 пар жіночих панчіх. 87 автоматичних пер, 15 дюжин олівців, 5 велосипедів, 7 ведмедів... Темніє у вас в очах і ви, дивлячись на зелені жита, уперто думаєте: – Ну добре! Обмотаюсь! Позатикаю дещо в черевики! Велосипеди здам у багаж! А куди я тих ведмедів позасовую? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Дорога Шепетівська митнице! Коли я вилізу з ваґону товщий удесятеро, як їхав за кордон, думай, будь ласка, що то я так поправився у німецькій санаторії. Коли в мене з ушей торчатиме по ведмедю, а з носа по шляпі, думай, що то мені лікарі приписали всі дірки на дорогу позатикати. Ну, що ж я маю робити?! Я ж за кордон їду!
***
Їдемо. – Так ви ж, товаришу, дивіться. Raucher – це для куріїв, а Nichtraucher – це для некуріїв. – А яка «друга кляса»? – Zweiter klasse! Так і кажіть на вокзалі! – Кому казать? – Та там, хто вас поспитає, тому і кажіть. – Ага. Їх хабе цвайтер клясе. Їх хабе цвайтер. Ї хабе цвайтер... – А на вокзалі дивіться, де написано «Ausgang», туди й виходите. «Авсґанґ» – значить «вихід». – Ага... Як вихід? – Авсґанґ. – Ага! Авсґанґ... авсґанґ... авсґанґ... Ну й трудне слово... – А приїдете, дивіться: буде написано: Bahnhof Friedrichstraße, там і вставайте: «Бангоф» – вокзал, «штрасе» – вулиця. Там і вставайте. – Ага... Значить так: «Їх хабе цвайтер клясе». «Авсґанґ» – вокзал. «Бангоф» – вихід. Ага. – Та ні. Навпаки. – Як навпаки'? «Їх хабе цвайтер клясе» – вокзал. – Та ні. – Ага. «Бангоф» – вокзал. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
***
– Цванціх. Драйціх. Фірцих. А там же ж як, після того «авсґангу?» – А там спитаєте. – Спитаєте. Ну, добре, спитаю. Як уже ми там питатимемо, а питати треба.
***
Їдемо... Їдемо... Їдемо... Шепетівка... А ви знаєте, під’їжджаючи до Шепетівки, якось тоді робиться «каламітно». Не те, що тобі там доведеться через митницю проходити... Митниця – вона собі митниця... Що митниця з нашого брата, коли він за кордон їде, може, «стребувати». Нічого. Їдуть же ж у командировку так, що ані лялечки на ньому, ані нижче лялечки. Один із подорожніх дуже жалкував: – От, – каже, – погано. що не можна за кордон голому їхати. Все б таки воно звідтам більше б узяв. Я йому: – А ви б, – кажу, – сажею вимазались та два-три бюстгальтери поганеньких почепили б і їхали. А як би хто спитав, сказали б: – Уніформа в нас така. Не в митниці справа. Під’їжджаючи до Шепетівки*, хочеться назад чкурнути. От так тебе й підмиває, злізти й майнути знову на Київ. Перескочиш бо Шепетівку, і нікого ж у тебе не буде... А нікогісінько... І що найдорожче залишиться – це червоний пашпорт... І хапаєшся ти за нього ввесь час. – Не дай бог – вискочить.
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (7) »