Диявол ховається в сирі

Від автора

Все це писалося настільки довго, що я не міг не змінюватись, а отже не міг не змінювати, не виправляти, не перенаголошувати деякі акценти. Якщо хтось доскіпливий завдасть собі праці порівняти ці спроби з їх першодруками, то конче завважить певні розбіжності, на всю ширину яких сардонічно шкіритиметься сама істина. З другого боку, я свідомо залишав найулюбленіші рефрени – адже я змінююся все одно не так швидко, як мені хотілося б. Залишається ще подякувати всім, хто часом супроводжував мене на деяких відтинках тієї дистанції – і найщиріше запросити тебе, шановний читачу, до копирсання у цьому сирі в пошуках сам знаєш кого.

Підсвідоме

…я живу в країні, яка нікуди мене від себе не відпустить – вона вчепилася в поли мого плаща своїми спазматичними суглобами, готова роздерти мене на шматки з великої своєї любові.

Я мушу відповідати їй взаємністю – любити це особливе горілчане тепло, це примарне світло, цих людей, що не хочуть вірити жодному моєму слову і цих, яким начхати на всі мої слова, бути свідком того, як слова взагалі перестають що-небудь означати, занурюватися все глибше у песимізм, любити цей коматозний стан, це відчуття трясовини, звідки нізащо не вибратися, любити свою останню територію, на якій мене поки що неможливо вполювати.

Отже, поки вона, моя рідна країна, не вчепилася мені тріумфально в горло, я так чи так приречений вимовляти свої тимчасові слова…

Мала інтимна урбаністика

1

Будь-яка з географічних мап сучасності засвідчує, що місто Львів лежить на північ і трохи на захід від міста, де я мешкаю. Місто Київ натомість – на північ, але значною мірою й на схід. Проте одним із наслідків Другої світової війни стало те, що для подорожніх франківчан обидва міста розташовані ніби на одній лінії. Причиною цьому – зруйнований (уже й не знаю ким, німцями чи росіянами) залізничний міст через Дністер. Через це пасажирський поїзд № 203 Івано-Франківськ – Київ всупереч географії спершу робить північно-західний ухил від місця остаточного призначення. До Львова він прибуває після трьох перших годин рейсу, раннього вечора. Майже всі виходять на перон, ще відносно свіжі й неагресивні. Ті, хто почав одразу після Франківська, докуповують алкоголь і вокзальні харчі. Інші також заповнюють паузу чимось корисним – приймають або віддають передачі, влаштовують собі короткі побачення, дихають невагонним повітрям. До Києва ще майже дванадцять годин, що не так уже й зле.

Цією лінією, Франківськ – Львів – Київ, я регулярно курсую чи не з сімнадцяти років. Не сумніваюся, що в її межах я декілька разів об’їхав Земну кулю. Але ця лінія для мене лежить не тільки у просторі.

Є в неї так само й часовий вимір. Львів був першим у світі містом, куди я одного разу подався з дому. Був початок липня, п’ята ранку, я ледве дочекався на вкритій росою привокзальній траві поїзда – не київського, а рахівського. Він ще недавно їхав крізь гори, про що свідчили не тільки залишки паморозі на дахах вагонів, але й численні закарпатські цигани в усіх без винятку тамбурах.

Картина світу складалася в досконалу цілість. Невимовно повільний старезний поїзд із гір, магнетична близькість Центру Європи, Галичина за вікнами, чотиригодинне роз’ятрювання в собі мандражу, врешті – прибуття: все, вкупі з трамваями, бруківкою, псевдоґотичною Ельжбєтою та рядом імпозантно-занедбаних кам’яниць на Городецькій, твердило про досягнення мети (Європа! культура! свобода! кайф!).

Це виявилося надовго – на п’ять років і довше. Тому-то я часом знаходжу підстави називати свою юність львівською. Я свідомий того, наскільки це відповідально. Сотні тисяч людей проживають свій час і місце, навіть не завважуючи, що то, по-перше, юність, а по-друге, що вона львівська. Головне, я ніколи не здатен до пуття пояснити комусь сторонньому, в чому її особливості, чим вона така відмінна. На згадку спадають лише якісь бузкові зарості, пляшка чорнила на Високому Замку, панорама старих дахів і мурів, а також музика, наприклад, «Джетро Тал», хоча до чого тут вона?

Все це дуже непереконливо, вся та львівська юність, я згоден. Однак це принаймні щось у порівнянні з т. зв. київською молодістю. Бо то – просто примара, яка постояла наді мною, сплячим, декілька років, чи то заманюючи а чи залякуючи, дихаючи в обличчя перегаром, а може, як висловився би хтось із радикальніших від мене майстрів слова, – смертю духовною.

Тому немає сенсу тут довше при ній залишатися.

2

Але що там усе-таки з тією львівською юністю?

Передусім вона мала гіркий присмак. Це почуття називають розчаруванням. Це дуже добре почуття, страшенно плідне і глибоко творче, стверджують відомі мені автори виховних романів. Розчарування виникає на тій невидимій межі, де доходить до зіткнення уявного з дійсним. А що ця межа справді невидима, то й розчарування іноді може непомітно обернутися захопленням і навпаки.

Уявне місто Львів лежало на мальовничих зелених пагорбах, цілком зберігаючи архітектоніку й архітектуру міста ще, либонь, середньовічного. З прочинених вікон там нон-стоп лунала клавесинна музика чи принаймні добрий симфо-рок, а дівчата з довгим волоссям і вінками на головах чекали на мене в траві поблизу фонтанів. В уявному Львові розмовляли тільки українською, хіба що старі відьмаки й чарівниці дозволяли собі якусь латину чи греку. Так само кожен там знав напам’ять вірші Антонича, мандрівні менестрелі щовечора давали концерти просто неба. Під містом була розгалужена система ходів і приміщень, там зберігалися невичерпні запаси вина, золота, тканин і стародруків. Узагалі це було місто нескінченної таємниці й таємницею пахли тамтешні жінки, рослини, дощі. Я знав, що львівську річку заховано під землю, але в ній водилися справжні атлантичні вугрі, позаяк de facto місто лежало в Атлантичній зоні світу, цілком можливо, що й на морському узбережжі.

Справжній Львів відсотків на дев’яносто з чимось складався з жахливих передмість і новобудов. Нагромадження промислових територій, хаос фабрично-станційних закамарків, одноманітна житлова забудова сімдесятих і пізніших років, залізобетон, панелі, сморід і скрегіт зубовний. Фатальна безпорадність міської влади з водою, каналізацією, транспортом. Із відчинених вікон якщо й долинала якась музика, то тільки радянська естрада, російської мови в місті виявилося страх як багато. А ще гіршим було те, що носії української майже всі без винятку були доволі тупою й пасивною селючнею.