малоросів, адже, будучи лояльними підданими імперії, вони могли брати активну участь у її розвиткові та розбудові. Вихідці з України ставали впливовими урядовцями і чиновниками, сприяли русифікації Польщі та колонізації Кавказу, Центральної Азії та Сибіру. Малоросів ніколи не вважали «інородцями». Проблеми починалися з того моменту, коли малорос починав виявляти схильність до «мазепинства», тобто до етнокультурного або політичного сепаратизму. Цим він викреслював себе з-поміж «лоялістів» і перетворювався на зрадника, причому в найгіршому сенсі — він зраджував свою природу, вихідну та історичну «руськість». Остання ж від загальних попередніх уявлень про запрограмовану історією «єдність та возз’єднання Русі» до теорії «офіційної народності» графа Уварова становила єдиний етнічний, народний сенс існування імперії (якщо сприймати її не тільки як продукт діяльності династії Романових, а й як «народну творчість»).

Адміністрація Російської імперії мала клопіт із тими суспільними силами, які прагнули лібералізації: це могли бути етнічні росіяни та представники інших народів, але тут ішлося передовсім про реформування цілої Росії. Український рух, який також мав свої демократичні прагнення, дивився на лібералізацію Росії через «українські окуляри». Це було гірше, ніж бути «російським демократом»; подвійність становища українців спричиняла, з одного боку, жорстку реакцію влади на явні «колективні культурні вимоги» (освіта українською мовою), а з іншого — нездатність виокремити і попередити потенційне мазепинство на індивідуальному рівні. Якщо українофіли утворювали нелегальну демократичну організацію — Кирило-Мефодіївське братство, то її члени ставали очевидним і явним об’єктом державних санкцій. Водночас національні прагнення братчиків перетворювались на об’єкт державної таємниці, оскільки Миколі І та вищим урядовцям було зрозуміло, що безглуздо карати мільйони малоросів, які й гадки не мають про «витівки» кількох романтичних молодиків. Братчики уявлялися чимось на кшталт поодинокої випадкової мутації, пухлини на тлі загалом здорового тіла лояльних малоросів. Коли ж подібні організації утворювали поляки (і навіть бралися до практичних дій), санкції були значно суворіші, з відтінком колективної відповідальності для всієї польської спільноти чи її значної частини (шляхти або духовенства). «Польська хвороба» була очевидною, але імперській адміністрації не хотілося, аби вона заразила інших підданих. Тому славнозвісний Емський указ із забороною української мови просто створював певний системний запобіжник (щеплення) на тлі чергових українофільських «мутацій».

Світоглядне роздвоєння українофілів (частини «титульної нації» і водночас можливих автономістів) ніби в дзеркало дивилося на роздвоєння в сприйнятті імперського центру: симпатизувати «малоросійському племені» та одночасно суворо обмежувати його племінні особливості. Однак така невизначеність не могла бути вічною для обох учасників. Повільний поступ російського капіталізму та модернізації не встигав через індустріалізацію та урбанізацію асимілювати мільйони українських селян, з чиїх освічених дітей з упертою закономірністю виходили дедалі нові українофіли. Існуючі засоби не вирішували проблеми: малоросів було дуже багато, і їхня стихія залишалася надто самодостатньою, малоконтрольованою, а тому, з огляду на перспективу, непередбачуваною.

Більш вагомою відповіддю на юний український націоналізм стало інтенсивне посилення російського націоналізму (громадського та державного) за часів Миколи II. Династична імперія, не сперта на потужну масову «національну» підтримку, попри всі уніфікації, досі надавала забагато простору для локальних відмінностей, самодіяльності губернаторів, які могли часом довільно тлумачити політику імперії в конкретних місцевих умовах (навіть підтримувати українофілів). Націоналізація великоросів доби Столипіна і поширення великоруських націоналістичних організацій передавала більше ініціативи від урядовців значно агресивнішим «низам». Ефемерна демократизація Росії початку XX ст. створювала живильний ґрунт для обох націоналізмів — і великоруського, і українського. Але в першого була краща стартова позиція і більші ресурси, оскільки він був за визначенням лояльним до держави. Український же був її антагоністом, а через це підривним навіть за умови виключно культурницької програми.

Контекст світового колоніалізму: чи була Україна колонією? Старе питання — чи була Україна колонією Росії? Попередній пункт дає нам у цьому ж питанні таку саму суперечливу відповідь. Звернімося до довідкової літератури, попри значний обсяг цитування. За визначенням найпоширенішого народного джерела інформації, «Вікіпедії», колонія — це «залежна територія без самостійної політичної й економічної влади, володіння іншої держави... Колонії традиційно утворювалися й утворюються через родовища корисних копалин, родючих земель, людських ресурсів (рабство) або завдяки їхньому геостратегічному значенню. Щоб багатства й позиція колоній при цьому йшли на користь у першу чергу елітам колоніальної держави, мешканцям колоній найчастіше не надаються громадянські права. Як правило, колонія управляється тонким прошарком представників колоніальної держави-метрополії, колоніальною мовою є мова колонізаторів і лише зрідка мова корінного населення колонії [...]».

Існують ще такі ознаки колоній:

— «Політична несамостійність, особливий правовий статус, який, як правило, відрізняється від статусу повноцінних провінцій метрополії.

— Географічна відособленість і в більшості випадків віддаленість від метрополії.

— Економічна експлуатація природних багатств, праці аборигенів на користь метрополії, що часто призводить до гальмування економічного розвитку, деградації колонії.

— У багатьох випадках — етнічна, релігійна, культурна або інша подібна відмінність більшості аборигенів від мешканців метрополії, що найчастіше дає першим підстави вважати себе окремою, самостійною спільнотою.

— Історичний чинник: захоплення території метрополією, окупація; позбавлення колонії метрополією самостійного правового статусу:

а) шляхом нав’язування нерівноправних, кабальних договорів місцевій владі про протекторат, васалітет, концесію, „опіку“ та інших форм позбавлення або обмеження повноти їхнього суверенітету на території колонії на користь метрополії;

б) шляхом насадження військовою силою або інспірування приходу до влади в колонії залежного, маріонеткового режиму;

в) шляхом анексії території, формування