Литвек - электронная библиотека >> Ральф Дутлі >> Современная проза и др. >> Остання подорож Сутіна

Ральф Дутлі Остання подорож Сутіна

Остання подорож Сутіна. Иллюстрация № 1
Остання подорож Сутіна. Иллюстрация № 2
Остання подорож Сутіна. Иллюстрация № 3
На сонці виглядаємо майже щасливими,
насправді ж стікаємо кров'ю з ран,
про які не підозрюємо.
Томас Транстрьомер. Для живих і мертвих
Для Катрін,

Шартр, 1989


Шинон, 6 серпня 1943

Вони рвучко затріскують чорні стулки задніх дверей. Різке клацання, немов затвор гвинтівки, байдуже вслизання у щілину замка. Машина здригається, сполохані голуби панічно злітають над дахом лікарні, тікаючи в блакить неба. Здається, в чорноті хтось коротко реготнув. Мабуть, той старший, бо хлопець з обмотаною вовняним шарфом шиєю, застуджений посеред серпня, як цей окупований край, на таке не наважився б. Ні, певно художникові причулося. То не міг бути сміх. Адже бос одразу ж першого дня чітко пояснює новим працівникам, що в цій професії з мертвих не жартують, доречні тільки тиха стриманість і сумирний пієтет. Це потрібно тим, хто залишився, і сприяє доброму реноме фірми.

Тільки от усе не так цього розкішного серпневого дня. Покійницьким бусом, чорним «Сітроеном», моделі «корбіяр», їм потрібно відвезти живого мерця. Цією машиною транспортували до місця останнього спочинку вже багатьох старих і молодих мерців. Машина — то їхня велика тиха тварина, яку їм доручено пильнувати і доглядати. Після кожного перевезення машину треба почистити мокрою ганчіркою і витерти насухо клаптем замші. Бос особисто контролює, щодо цього він безкомпромісний. Годі навіть уявити собі брудний покійницький бус, бездоганна чистота є для фірми законом, навіть у воєнні часи. Ці водії ще ніколи не перевозили живих мерців.

То, кажуть, художник чи що, так мимохіть кинув лікар у коридорі. Вам треба відвезти його до Парижа на операцію, іншого варіанта нема, цього бажають ангели. Але ж як ошукати окупанта, обманути його броньоване велетенське око, що контролює кожний твій крок? Короткий металевий звук, немов то двері здушено, й вони болісно реготнули. Звук, схожий на брязкіт зброї. Запаморочливо пахнуть липи. Хіба біля клініки ростуть липи? А, може, то просто карболка застрягла у вим'ятій лікарняній сорочці художника, операційний запах.

Художник щось бурмоче, здається, він щораз до когось заговорює, на губах бринить благальне заклинання, проте обидва працівники похоронної фірми не розуміють його, надто тихо він говорить, а звучання його мови їм незнане.


Ви з братства… а обрядовий кітель маєте… Хевра Каддіша… до води вибивають яйце… новопреставленого слід обмити життям… якщо не пізно ще… він сам з’явиться… не забудь про яйце… дай його в воду… в воді яйце розквітне…


Обидва працівники похоронної служби переглядаються нерозуміюче й засувають його на металевих ношах усередину нутрощів катафалка. Надворі 6 серпня 1943 року. Літо. Війна. Окупована країна. Їм відомо, що може статися, якщо вони потраплять у чорні лапи окупантів. Обидва працівники похоронної фірми, товстенький старший і закашляний юнак, могли б бути замаскованими борцями руху Опору чи саботажниками, що перевозять своє знаряддя в покійницькій машині. Під’їхати до залізничного полотна, піднятися до колії, декілька вправних завчених рухів — і колія злітає в повітря.

Їм треба триматися здалеку від контрольно-пропускних пунктів на важливих транспортних вузлах. Коли вони вже повернулися до виходу, з котрихось дверей вигулькнув безіменний лікар, опустив очі і зніяковіло втиснув їм до рук жовту дорожню карту із зображеним на ній чоловічком на синій стрічці. Чоловічок сміявся на бігу, вони називали його Бібендум, а його тіло, руки й ноги були з автомобільних шин. Часом він пробігав з недобрими очима в снах художника. Якщо б хтось дізнався про транспортування живого вантажу, то поховальники і самі б перетворилися на покійників. Пасажирами покійницького буса мають бути мерці, а більш ніхто. Жодна людина не повірила б їхньому поясненню, що художник — просто вдаваний мертвяк, який, на їхнє превелике здивування, воскрес із мертвих.

А оті чорні типи з символом «ґами» на кашкетах та уніформах, чи меншає їх на північ від демаркаційної лінії? Озброєні угруповання французької міліції Дарнана діють від січня 1943. Вистежують ознаки опору і відмови від обов'язкової робітничої повинності. SOT ніхто не скасовував. Та й для торговців чорного ринку не існує ніяких недоторканних транспортних засобів, навіть чорних воронків не бояться. Палітра їхніх вигадок свідчить про багатство безсоромної фантазії. От тільки де ті ласі шматки солонини, коньяк, м’ясні консерви, забарвлене червоним вином у фіолетовий колір кроляче рагу?


Сповільнений рух голубів, що злітають у небо, шепоти, карболові липи, миготливий запах лагідності й різкості.


Його привезли до шпиталю 31 липня. Останні дні місяця були жахливі, про малярство годі було й думати, біль шлунка просто різав, майже не даючи хвилин колишнього спочинку, дарованих раніше з непередбачуваною милостивістю. Ось і я, я ненадовго відлучусь, але повернусь. Потерпи, зараз повернуся, покладись на мене. Тільки ж не думай, що зможеш тут довго розкошувати без мене. Не вір моїм зниканням. Ніколи тебе вже не покину.


Ма-Бе, чуєш мене, ти ще тут? Я тебе не бачу.

Художник заплющив очі, йому важко дивитися крізь примружені повіки. Вони не розмикаються.


Зранку він у гарячці лежав на матраці, качався по ньому пораненим звіром, белькотів щось незрозуміле. То вже не була французька, якої він тут навчився, французьку немов стерло, залишилися якісь обривки слів, які Марі-Берт годі було зрозуміти. Для неї це було поганим знаком, і вона тривожно металася в різні боки, немов тигриця в клітці.

Художник зі стогоном повертається на матраці, перекочується з боку на бік. На жодному боці не стає легше. Власник помешкання мсьє Жерар приносить нагору теплий компрес з гірчицею, урочисто, немов священик, вносить його і прорікає тоном, наче підслуханим на недільній проповіді сільського пароха: Prenez се cataplasme. Його дружина зналася на цих речах, вона для кожної оказії могла запропонувати інший