ЛитВек: бестселлеры недели
Бестселлер - Ли Дуглас Брэкетт - Исчезновение венериан - читать в Литвек width=Бестселлер - Вадим Зеланд - Пространство вариантов - читать в Литвек width=Бестселлер - Джон Перкинс - Исповедь экономического убийцы - читать в Литвек width=Бестселлер - Дэниел Гоулман - Эмоциональный интеллект - читать в Литвек width=Бестселлер - Михаил Юрьевич Елизаров - Библиотекарь - читать в Литвек width=Бестселлер - Борис Акунин - Аристономия - читать в Литвек width=Бестселлер - Бенджамин Грэхем - Разумный инвестор  - читать в Литвек width=Бестселлер - Евгений Германович Водолазкин - Лавр - читать в Литвек width=
Литвек - электронная библиотека >> Ральф Дутлі >> Современная проза и др. >> Остання подорож Сутіна >> страница 2
компрес. Вуха художника, які від самого початку прибуття до Парижа тридцять років тому вперто й повільно намагалися звикнути до мови, що все назалізувала і звучала цілком інакше, ніж наспівна мова його дитинства у Сміловичах і зручні для вимови округлі слова татаризованої російської, вчувають у слові «катаплазм» хіба катаклізм. Марі-Берт мовчки приймає компрес і кладе художникові на живіт.

Він звивається в постелі, на шиї невеликий набожний хрестик, якого йому надягнула Ма-Бе. Як запекло вона молилася цього липня, вона давно вже примирилася зі своєю старою доброю французькою вірою, допомогла їй у цьому лють на все це художницьке поріддя Монпарнасу. На його шиї теліпається Христос, ось він — Месія, нехай спинить цей божевільний біль.

Художник перестав будь-що розуміти, єдине, що він тепер знає, то його біль.

Не вставай, нехай компрес подіє, тобі зараз полегшає.

Ні, я мушу… на тамтой бік у майстерню… мушу… нічого іншого… перш ніж вони… ти розумієш…


Ніхто не зміг би його стримати. Ма-Бе, її сварки, погрози безсилі, він мусить зробити це. Не треба йти з ним, він відсуває її різким рухом убік. У цьому він завжди був сам. Він із зусиллям іде в майстерню, у невеликий будинок біля входу до Великого парку, на вулиці, що веде в Пуан. До того ж, він ще хоче зайти в крихітну комірчину до мсьє Крошара, теслі й бургомістра Шампіньї, там теж стоїть кілька його полотен. Напівпаралізований болем, притиснувши долоню до живота, підганяючи себе схожим на собаче скавулінням, яке здавна допомагало йому. Треба ще дещо полагодити, це важливіше за все інше.

Де тут сірники, швидко зіжмакати кілька газет, вкинути згорток у камін, там ще цього спекотного липня зберігається попіл від попереднього разу, коли на нього напала давня жага руйнування. Тепер тільки швиденько схопити полотна, кинути на них останній лютий погляд і — до пекла. Немов то вони винні, винні в цьому нещасті, яке ніяк не припиняється вже кілька місяців. Ні, все почалося ще раніше, коли вибухнула війна, того неймовірного, але цілком передбачуваного дня 3 вересня 1939 року, коли вони були в бургундському селі Сіврі, вони — це він і мадмуазель Ґард, тоді вони дізналися про вступ Франції у війну, і бургомістр заборонив їм, двом дивакуватим помітним іноземцям з їхнім підозрілим німецьким і слов'янським акцентом, покидати країну, «не дочекавшись подальших розпоряджень». Вони попались. Маґдебурґ, Сміловичі. Підозрілі місця народження.

Давній ритуал лютого висмикування зі сховку і сліпого спалювання часами приносив зловтішне полегшення, тоді навіть біль у шлунку немов святенно тихнув, а може то просто вогонь приглушував його. Багаття було літнє, смерділо розчинником, виконання все тієї ж дії, яку стільки разів проробляв у Піренеях.


І щоразу йому вчувається розпачливий голос маршана Зборовського, якого вже десять років немає серед живих:

Ні! Припини ж нарешті! Ти сам себе знищуєш!

А він щоразу відповідав зі зневажливою гримасою, невидимою нікому. Художник уже не пригадує достеменно, коли вперше вибелькотів це речення:

Я — убивця своїх картин, ви що, не розумієте? Я вам покажу.

Я… вбивця… своїх картин.


Не завжди ситуацію вирішував вогонь. Ще частіше то були удари ножем, сліпе шматування доти, поки не зникали кольорові нарости на полотні. Стерти їх зі світу. Ритуал ножа чи ритуал ножиць був рвучкішим, менш контрольованим. Всадити лезо внизу, в самому низу праворуч і тягнути його засліплено через полотно в лівий верхній куток, аж до підрамника, а тоді ще раз і ще раз поки нічого вже неможливо було розгледіти. Поки клапті полотна не висли додолу, як закривавлені бинти з розпоротих животів. Ні-ні, не задоволення, цього не було ніколи. Нічого, крім глухого смутку й порожнечі. У вогняному ж ритуалі містилося більше розлюченого тріумфу: вишарпнути полотна, вчепитися в підрамники, пожбурити їх у камін, у якому вогонь погано горить, зате заповнює весь простір димом, нарешті спалахи, коли язики полум’я доходять до фарби. Ніхто інший не знищив стільки картин, як він, ніхто.


Ма-Бе, чуєш мене? Чи приїхала вже машина з Шинона? Нехай почекають.

Він бубонить. Лається.

Цього останнього липневого дня то лише одна з безконечних руйнівних оргій, одвічне сліпе спалювання колишнього життя. Без розрахунку на ефект. Він просто хоче позбутися їх, хоче вимести ці образи зі свого життя, їх і ту частину себе, яка залишилася в картинах. Він знищує себе, розриває на клапті, спалює. Сутін, Хаїм.

Жодна жива душа не розуміла цього ритуалу. Ані художники, ані Зборовський, ані обидві жінки останніх літ, мадмуазель Ґард і Марі-Берт. І жодна жива душа не могла його стримати. Йому самому було невтямки. В язиках полум’я перед його очима парк, полум’я відбивається в зіницях художника. Він знає лише одне: це мусить статися, тільки й усього. 31 липня 1943 року полегшення не настає. І після ритуалу знову повертається біль.

Залишилося кілька полотен, які мадам Мулен непомітно від нього скрутила і перевезла до Парижа з метою запропонувати їх галеристам, щоб можна було заплатити за хліб і яйця, бо ж паризький рахунок було заблоковано. І ще була зовсім невелика група обережно обраних гостей, що приїжджали до Шампіньї з Парижа. Картини останніх років. Дві свині в болоті, одна рожева, інша вимастилася в болоті до такого сірого, такого уніформово-зеленого кольору, що декілька мудрагелів прорікатимуть, що він, мовляв, зобразив тут солдатів Вермахту. До чого вони там тільки не додумаються. Двічі мати з дитиною, похмуро-сині, надломлені дитинства, гіркі матері, ікони окупації. Школярів дорогою зі школи додому шмагає вітер, вони, крихітні й покинуті посеред грозових сутінків, у паніці взялися за руки. Діти на поваленому стовбурі дерева. Хто, коли парк палав, порятував ці картини від їхнього художника і його окупантів, хто мовчки відставив їх набік, поставив у затінку, де їх не було видно.

Картини, які він виборов у себе і у своєї виразки шлунка за останні місяці. Кинути у вогонь все, що тільки залишилося. Часу мало. І він не знає, чи не буде це останнє спалення. Кремація, чистісінька рутина. Вогонь добре горів. Залишився тільки попіл і декілька необвуглених дерев’яних брусків, решток підрамника. Остання можливість погасити неможливість. Ще, правда, у різника, мсьє Авріля, стоїть кілька картин, недоторканна застава, поки не надійде час оплати, яку з разу на раз відсувають, поки борг, який щотижня зростає, не буде оплачено. Нехай залишаються заручниками. Боргу вже не оплатити. Нічого ніде і ніяк неможливо поправити.

Ма-Бе, побіжи до селян, спробуй, ще цей один