Литвек - электронная библиотека >> Ральф Дутлі >> Современная проза и др. >> Остання подорож Сутіна >> страница 3
разок.

Час натурального товарообміну минув, нічого вже не вдається обміняти, все було цього липня не так, селяни вже не хотіли брати жодної з цих картин за масло і яйця, неможливо було впізнати світ на його полотнах, на цих покручених дорогах, при яких стояли, похитуючись і вигинаючись, дерева, із зображеним коричневим і синім брудом, травмами, шрамами. Тут, здається, нічого не подібне на світ, навіть на теперішній воєнний світ, хіба що цей світ уже пішов на дно, востаннє здригнувшись, смикнувшись, занивши. Немов суцільна шаленіюча виразка. А яйця, масло й молоко — то було золото.

Ви розумієте, зараз війна. Нам тепер самим все це потрібно.


Тоді Ма-Бе спускається вниз і дзвонить у двері помешкання власника квартири доктора Ранвуазьє з Шинона, до всіх нещасть його немає, у ці дні липня він поїхав на канікули чи до родини, яка мешкає далеко на півдні над Луарою, поїхав роздобути харчів, але ж тепер ніхто вже не говорить про канікули. Існує поняття «мішечників». Приходить його заміна, доктор Боррі, кидає на художника короткий погляд, легко обмацує його живота і призначає госпіталізацію. Не можна втрачати часу. Вам треба їхати до Шинона, в клініку Сен-Мішель. Художник і сам добре знає свій діагноз, він уже кілька років існує подвоєно: Сутін і виразка. Вже кілька років він має двійника, що знущається з нього і мучить його. Чорна болюча тінь, яка щоразу кидається на нього.


Водій представився: Фуко, Ашіль. Проте імена нічого вже не могли сказати. Він майже не сприймав уже обличчя мсьє Фуко, той тактовно негучно зачинив двері машини і, поклавши впевнені руки на розжарене кермо, рушив цим старезним «Пежо» — такі всюди повзають тут дорогами, немов стомлені липневі жуки — до Шинона.

Приїхали в клініку Сен-Мішель. У приймальному покої «Сутіна Шарля» посадили в куток, його справжнє ім’я так часто спричиняло клопоти й перепитування, надокучливі проговорювання літер, повтори і нові непорозуміння. Проте «Шарль» звучало добре, ім’я звучало настільки переконливо і не потребувало зайвих запитань, вже саме ім’я ставало його посвідченням особи. Тож він не боронив скоротити себе задля захисту, щоб будь-хто міг насамперед подумати про найуживаніше тут ім’я.

Ш. Ш. Ш.

Запис у книзі прийому хворих: Сутін Шарль, вік: 50 років, фах: художник, artiste-peintre, різкий біль у верхній частині живота, віддає за грудиною, у спину, гарячка. Терміново! Urgence. Часу гаяти не можна!

У них при собі підроблені документи, які замовляв у префектурі Тура ветеринар і бургомістр містечка Рішельє Фернан Мулен. У префектурі працював службовець, який радів кожній можливості вирвати з їхніх лап за допомогою фальшивих документів будь-кого. Так воно і стоїть, і нічого тут не зміниш, на жовтому папері, що засвідчує його ідентичність: Сутін Шарль.


Коли він отак лежить з міцно стуленими повіками, напруженим обличчям, його можна прийняти за єгипетську мумію.

Його стан — критичний. Лікар не хоче втрачати часу, оперувати потрібно негайно. Так, зараз, до завтра чекати не можна. А хіба всі можливі терміни не минули вже давно? Цілком можливий розрив стінки шлунка. Внутрішній крововилив — то тільки одна з бід. Найбільша небезпека перфорації в тому, що кислотні шлункові соки потрапляють у черевну порожнину, а це призводить до запалення діафрагми, тобто перитоніт. Ви стежите за ходом моєї думки, мадам? — без терапії перитоніт у будь-якому разі призводить до летального кінця. Внутрішня кровотеча не є основною проблемою. Проте заходів вживати необхідно негайно. Резекція шлунка за Більротом. Видалення двох третіх шлунка, доповнено ваготомією. Вагусовий нерв, відповідальний за іннервацію шлунка, розщепимо.

Коли вона чує слово «розщепимо», з неї виривається крик. Чорний верескливий ангел Сутіна вирішує, що оперувати його будуть не у цій провінційній лікарні, а в Парижі. У Парижі — справжні лікарі, не зрівняти з цими курортними партачами в їхніх крихітних клінічних царствах, у яких після візиту окупантів не залишилося навіть перев’язувального матеріалу. Вона кричить, вона погрожує, вона тупотить ногами.

Лікар робить спробу якомога ввічливіше переконати її в необхідності операції. Він готовий піти їй назустріч, з повагою перепитує її:

Марі-Берт Оранш? Так звали дружину німецького художника Макса Ернста, правда? Знаєте, я навчався в Парижі, і сюрреалісти були тоді моїм захопленням. Та що там захопленням, я божеволів від них. Марив Надею, всюди носив зі собою томик Бретона і уявляв, що володію револьвером з білим волоссям… Медицина, так, її мені нав’язав батько, проте ночами я блукав монпарнаськими кав’ярнями, розраховуючи зустріти там цих шаленців. З Ернстових робіт я особливо любив «Близький пубертат», «Розхитану жінку»…

La Femme chancelante. Не треба було йому цього згадувати. Вона відразу ж сприйняла розхитану жінку на свою адресу. Добре, що йому хоча б вистачило такту не сказати колишня дружина. Будь-хто зі знайомих знав, що в її присутності заборонено навіть згадувати ім’я Макса Ернста, інакше вона перетворювалася на фурію.

Божевілля недоречного слова, не того імені, розхитана… жінка… Макс… Ернст. Слово, щоб зробити кульбіт, мусить мати долю. А часом і дві долі.


Так, Ма-Бе була поруч, її голос був усюди. Цей голос міг несподівано зірватися на крик, затіяти сварку, як добре йому це було відомо. Голос наказував, докоряв, наполягав на чомусь, чого він не міг розчути через стіну свого болю. Її долоня гатила по поверхні столу з перевтомленою, але невблаганною суворістю. Вона була близька до нервового зриву. Так швидко змінювалися кімнати і притулки, з селянами доводилося торгуватися за кілька яєць, за хліб велася справжня боротьба. У Шампіньї вони шість разів змінювали помешкання. Рахунок у Парижі заблокований, їхати до столиці заборонено, з нею доведений болем до нестями художник. Їй хотілося якомога швидше все закінчити, або ж розтрощити те, що ще вціліло. Йому чутно з-за дверей тільки її верески й погрози, сам він лежить у коридорі, навколо безшумно рухаються білі привиди. Шурхіт, тоді шепіт, якого він не розуміє. До нього наближається якийсь обрис, бере його за передпліччя. Короткий спалах.

На коридорі, де він, накритий по шию простирадлом, лежить на каталці, нікого не видно. Але у вухах далі звучить єдиний голос.


Ось, візьми біле простирадло. Накрийся ним з головою. Побудеш покійником. От би таке намалювати.

Де він вперше почув ті слова? У Мінську чи у Вільні? Точно не в Парижі. А хто їх вимовляв? Кіко чи Крем? Спогад давніший за це провінційне містечко на Луарі. Де він? Це точно не Шинон.

Удай мертвого.