Литвек - электронная библиотека >> Спиридон Черкасенко >> Трагедия >> Про що тирса шелестіла...

Про що тирса шелестіла…

Присвячується велетневі

рідної сцени

Миколі Садовському

Трагедія
Читача котрий захотів би знайти в цій п’єсі історичну достотність, повинен упередити що він розчарується. Історичні і взагалі живі особи в п’єсі взято автором не для популяризації їх зо сцени, а — як живі символи до втілення певних ідей (Сірко — боротьба в людині двох початків — звірячого й духового; в образах Оксани й Килини — вираз тих початків; Сірчиха — клопітна буденщина, нездатна піднестись над життям, і т. д); епоха і історичні події для драматурга тільки тло, на якому оживають його власні образи. Отже, тим, хто хотів би бачити в п’єсі якусь драматичну монографію, раю зовсім не читати сієї п'єси, а звернутись до наукових розправ.

П’єсу виставлено було вперше в листопаді 1916 року в театрі М. Садовського.

Автор.


ДІЄВІ ОСОБИ:

Іван Сірко, отаман кошовий.

Софія, його жінка.

Роман, син.

Пеньок, старий запорожець, сторож на пасіці.

Лесь, свинар.

Оксана, Килина — Орлівни

Перша, друга і третя жінки.

Парубки, дівчата.

Кудлай, військовий суддя.

Шило, військовий осавула.

Перепилиця, військовий писар.

Ґедзь, Запридух, Крижаний — старі діди-січовики.

Ярема, коза.

Ясько, Сірків джура

Запорожці, татарин, турчин.

ДІЯ ПЕРША

Полудень. Над річкою. В перспективі — низький протилежний берег з сивою степовою далиною. Білий килим тирси помережано червоними плямами воронщв. По цей бік. праворуч, видно частину Сіркової пасіки, розкиданої на зеленім, зарослім травою і квітами, пригорку: ліворуч — узлісся, що яром спускається в галявину. Кущі глоду, калини, гордини, поодинокі дерева на галявині в глибині сцени.

Коли завісу підноситься, з лісу лунають спів і вигуки молоді, що зібралася святкувати весняне свято. Під одним з кущів сидить Килина й плете вінок із тирси, перевиваючи його зеленим листом.


Килина (тихо наспівує).

Заплету віночок,
Заплету шовковий
На щастя, на долю,
На чорнії брови.
(Замислюється й сама собі посміхається).

Гей, пущу віночок
На биструю воду
На щастя, на долю,
На милого вроду.
(Знов замислюється й посміхається).


З правого боку вискакує на палиці Лесь;

угледівши Килину, ховається за кущ і підслухає.

Ой поплинь, віночку,
Прудко за водою
На щастя, на долю
Милому зо мною…
Лесь, регочучи, вискакує з-за куща.


Ти ж де сієї вивчилася пісні?


Килина

(не встигши схопитись, злякано

нахиляється покриваючи й захищаючи

собою й руками вінок).

Не бий мене!..


Лесь

Не буду ж, ні. Скажи лиш,

Де пісню сю взяла ти? Щось не чув,

Щоб хто співав її.


Килина (неймовірно).

А бить не будеш?


Лесь

Та, ні ж, кажу!..


Килина

Хіба ж то я співала?


Лесь (здивовано).

А хто ж? Яка! Я ж чув те сам…


Килина

То серце.

Кажу йому: мовчи і занімій!

Воно ж не слуха…


Лесь

Ги-ги-ги!.. Чудна!

Яке верзе! Причинна й справді ти.

Виходить, пісню сю сама ти склала?

Я теж складати вмію. Часом свині

На березі од спеки у барліг

Як позалазять, то нема роботи,

І я сідаю під кущем спочити

Й знічев'я так співаю, що аж-аж.

Ось послухай, яку гарну склав…

(Співає, підстрибуючи).

Гірчак-молочак

Свині пас, не допас,

Свиня — рох! — кабан здох!

Або на руку сонечко візьму

Й йому приказую такої… Слухай…

Сонечко, сонечко.

Одчини віконечко:

Он татари їдуть

І тебе заріжуть..


Килина

Татари!.. Де?..


Лесь

Не знаєш ти хіба?

Вже третій день, як бачу часом їх!

Або ховаються в ярах глибоких,

Або зникають у степах. Казав

Я пані-господині, а вона

Відказує: тю-тю на тебе, дурню!

Свиней не доглядав ти, певне, й спав,

То й приверзлось тобі… Ги-ги! А може…

Килино! заспівай іще тієї…


Килина

Якої?


Лесь

Що допіру ти співала.


Килина (пригадуючи).

Забула я.


Лесь

Ба, брешеш! А я знаю,

Якого милого згадала ти

У пісні.


Килина

Я? якого?


Лесь

А Петра!

А що! Та він кохав же не тебе…


Килина

Кого ж?


Лесь

Оксану! Всі про теє знають.

А ти ж і збожеволіла того,

Що він тебе любити не схотів.

Дурна! ти покохай мене: хіба

Я не вродливий?..

(Почувши гомін ближче).

Хтось іде… Втічу

В курінь я до Пенька. Прощай, Килино!

(Тікає, стрибаючи на палиці;

ховається праворуч).


Килина

Прощай…

Дослухається і, почувши голос Оксани й Романа,

хапає у фартух те, з чого плела вінок,

і тікає в кущі. З пагорка узлісся хутко

спускається в галявину Оксана, за нею Роман.


Роман (ще на узліссі).

Хоч слово ж дай сказать, Оксано


Оксана(тримає в руці гілку, з якої обриває листя).

Не хочу слухати: тобі дозволь,

То вже й не переслухаєш. Почнеш

Поважно так, мов піп казання в церкві

Та й нащо слухати, коли про те,

Що скажеш ти, я наперед все знаю

До слова достеметно.


Роман (спускається до неї).

Ех, Оксано,

Не любиш ти мене — в тім лихо все!


Оксана (посміхаючись).

Тебе я не люблю?.. А що то є

Любити?..


Роман

І сама гаразд ти тямиш,

Глузуєш тільки і смієшся з мене.


Оксана

Не знаю ж, серденько, я, далебі!

Всі парубки одно товчуть мені:

Люблю, кохаю, що ж то є — не знаю.

Проте — стривай… коли була малою,

любила я над все медяники,

Що батько наш покійний нам привозив,

Коли вертав навідатись додому

Із Запорожжя… говорив — од зайця.

Смашні такі!., любила справді їх

І коли з'їм, було, свої хутчій,

Аніж сестра моя, мала Килинка,

То начувається нехай тоді,

Бо конче видеру і в неї їх.

Не дасть, то битиму…


Роман (прикро вражений).

Що чую я?


Оксана

А ти ж, голубчику, не медяник,

То за що і любить тебе?..


Роман (гнівно).

Оксано!

За речі за такі, - ти знаєш, — б’ють!

(Охаменувшись).

Не те, не те… Нехай рука усохне,

Коли хоч злегка здійметься на тебе!


Оксана (любуючи з нього).

Дарма, дарма: коли у гніві ти,

Коли чоло нахмариться, як ніч -

Як