Деніел Дефо

Подальші пригоди Робінзона Крузо, що складають другу й останню частину його життя, та дивовижні оповіді про його подорожі трьома частинами світу, описані ним самим

З англійської переклав Лесь Герасимчук

Розділ І. Знову на своєму острові

Є в Англії така приповідка: куди вороні не літати, то все клювати; найкраще вона прикладається саме до історії мого життя. Кожний, беручи на увагу мої тридцятирічні випробування, злигодні моєї долі, що випадають небагатьом, сім років життя у спокої та достатку, нарешті, мою старість, – так аби ще б мені безпретензійно звікувати вік, коли людина пізнає повняву щастя, – покладав би у думці, що моя природна схильність до мандрів, яка поривала мене і про яку я казав у розповіді про першу свою зустріч із широким світом, мала б погамуватися й або трохи випаруватися, або, як на те, сконденсуватися, та що в шістдесят один рік людина має таки ставати домонтарем і якомога утримуватися від подальших пригод і приключок.

Власне, в мене пропав і сам мотив до мандрів у світах, бо вже не треба було збиватися на гроші; та й що там громадити: ще десять тисяч фунтів стерлінґів, не зробили б мене багатшим, – я досить поприховував і собі й спадкоємцям, а ті статки, що вже були, швидко приростали, через те що великої родини в мене не було, і я навіть не міг витратити поточного прибутку на свій капітал, хіба що почав би широко жити, циндрити на численну родину, слуг, екіпажі, розваги тощо, але все це мені думки не бралося й не приваблювало. Тому лишалося надалі тихо собі вікувати, тішитися своїм надбанням і спостерігати як воно день у день прибільшується.

Проте, виявилося, міркування такі не про мене, бо нездоланно таки вабили мандри, які опанували мене, наче хронічна хвороба. Ото уроїлося в голову поглянути ще раз на свою нову плантацію на острові і на колонію, яку я там залишив. Я снив усім тим уночі й понад усе линув думкою удень; і так я тим переймався, що й уві сні почав говорити та ні про що інше вже й гадки нема; кожна розмова – до збудження – соталася про одне, бо я достоту не міг балакати про інше: я вже й сам помітив, що торочу про одне й те саме.

Від розважливих людей я чував, що людські байки про привидів і духів виникають через палку уяву і невгамовну фантазію, бо насправді з’яв нема й духи не блукають, а просто люди, згадують колишні бесіди з померлими друзями й так сильно переймаються ними, що за виняткових обставин здатні уявити, ніби бачать їх, звертаються до них та одержують відповідь, хоча на ділі нічого немає, крім тіней та химерій.

Особисто я й досі не знаю, чи насправді бувають з’яви, фантоми, чи дійсно ходять мерці, чи всі ці оповідки – лишень химерії, хворобливі вигади та нестримна уява, проте я знаю, що інколи моя збуджена уява знову поривала мене туди, до мого острівного притулку за деревами, де я бачив старого іспанця, батька П'ятниці, та бунтівних матросів, яких я покинув там; здавалося, що я балакаю з ними й бачу їх ніби уяв, і так тривало доти, доки ці привидження не почали переймати мене страхом.

Якось мені наснилося наживо, буцім перший іспанець та батько П'ятниці розповідають про мерзоту трьох розбійних матросів, які намірилися по-варварському перебити всіх іспанців, і як вони підпалили весь запас провіанту, складованого іспанцями, щоб завдати їм страждань і уголодити; та й то правда, що часто густо та чудасія розбігалася з дійсністю: проте так мені те видиво тоді вживилося, що правду від брехні я не годен був відрізнити; тож-то щиро обурювався, коли мені скаржився іспанець, і тоді я позвав їх до суду, розглянув справу та звелів усіх трьох повісити. Скільки у всьому цьому було правди з'ясується в свій час, як і те, чому мені таке наснилося і яким духом все навіяло, і як підтвердилася жива справжність. Не те щоб усе до цяти так само й сталося, але загалом від правди відбігло недалеко; ганебна поведінка цих трьох паскудників не піддається описові, в цьому сон виявився правдивий, і мені насправді згодом довелося їх суворо покарати; тож аби я їх тоді повісив, то мав би рацію і за Божим законом, і за людським.

Проте повернімося до моєї оповіді. Так я прожив кілька років; день при дні – ні радощів, ні втіхи, ні розради, – буденщина та й по всьому; отож, дружина побачила, наскільки це мені зайшло в думку, та й сказала якось ввечері цілком поважно, що, на її гадку, в усьому цьому є якась таїна, саме Провидіння спонукує мене знову туди вирушити, і що, як вона сказала, лишень мої обов'язки перед дружиною і дітьми стоять на перепоні. Вона казала також, що і в думці не покладає розлучатися зі мною, але оскільки вона була переконана, що в разі її смерті я б найперше подався на острів, то це вже схоже на небесний присуд, і вона не хоче стати на заваді, бо якщо я відчуваю в собі силу й так налаштувався... (Тут вона помітила, що я дуже переймаюсь її словами і щиро дивлюсь їй у вічі, і ніби трохи збентежилась та змовкла. Я спитав, чому вона не договорила й не виповіла все до кінця. Але я помітив, що вона надто схвильована і сльози набігли їй на очі). «Скажи, моя люба, – почав я, – ти хочеш, аби я поїхав?» «Ні, – відповіла вона ласкаво, – я далека від того бажання, але як ти вже налаштувався, – вела вона далі, – то краще я поїду з тобою, ніж стану на заваді, бо хоча я і вважаю, що це неподобність у твої роки та в твоєму стані, проте так судилося, – промовила вона жалісно, – я тебе не покину самого. Як така воля неба, треба скоритися, і якщо небо тебе до цього зобов’язує, то і мій обов’язок рушати з тобою, бо небо однаково зробило б так, аби я не стала на заваді».

Ніжність дружини трохи мене витверезила, і я замислився над тим, що роблю, трохи приборкав свою блукливу уяву й почав спокійно розмірковувати над тим, чого я доробився за шістдесят років, подолавши всі ті лиха й злигоди й довівши все до щасливого завершення, чи є рація знову кидатись у вир пригод та чинити те на всі заставки, до чого можуть спонукати тільки молодість і злидні.

Думав я також про нові обставини, бо одна дитина є й дружина знов при надії, я при достатку, і немає потреби ризикувати заради грошей; літа мені вже не служать і пора дбати, як передати надбання у спадок, а не як прискаржити ще щось; щодо слів дружини про волю неба і мій обов’язок перед ним, то я не був упевнений; оце ж через такі роздуми я борюкався з власною уявою і якось дав собі з цим раду, бо вважаю, що кожному своя воля в таких випадках; одне слово, я погамував внутрішній спротив за допомогою тих або інших аргументів, що їх наразі виявилося достатньо, а найперше я спробував відволіктися на інші справи, які скеровували