до цвинтаря Пер-Лашез. Інші процесії відбулися в Страсбурзі, Монпельє, Ліоні, Марселі, Ніці, Безьє, Меці та Фрежусі.

За совєтської доби масові демонстрації відбувалися регулярно двічі на рік: з нагоди 1 травня, свята трудящих, і 7 листопада, річниці Жовтневої революції. В них брали участь мільйони людей. Але ніхто не йшов із власної волі. Кожен завод, кожне підприємство, кожен колгосп чи університет мав організувати «свою» колону, а комуністичні та комсомольські керівники дбали про виконання розписаних квот. Коли вже потрапив до списку, потрібна була якась украй переконлива причина, щоб не піти на парад.

Сьогодні, навіть якщо тоді відкинути, що деякі категорії російських громадян змушені брати участь у демонстраціях на честь Дня Перемоги, більшість людей прихильні до них. Вони добровільно стають у процесію, яка вшановує полеглих, а також спільні теперішнє й майбутнє бойових побратимів. Ще більше дивує присутність дітей. Їх дуже багато, і то різного віку, часто їх виряджають у військові мундири та кашкети.

У чому полягає глибокий сенс цих демонстрацій? Чому через сімдесят три роки після події це вшанування стало головним святом росіян? Чому там виставляють портрети Сталіна, наймоторошнішого ката свого народу? Чому діти, починаючи з украй раннього віку, ототожнюють себе — спонукані волею своїх батьків-матерів та вихователів — з сумною долею своїх предків? До якої долі готують їх? Зрештою, що ховається під назвою «Безсмертний полк»? Він сформований із мертвих чи живих, — чи, може, і мертвих, і живих?

Мабуть, треба було зачекати, поки більшість ветеранів помре, щоб мати змогу організувати ці демонстрації з костюмованими дітьми. Мій батько зі своїм артилерійським полком пройшов усю війну, від початку аж до вступу в Берлін. Він зберіг дружбу з двома своїми полковими товаришами. Один з них згодом вступив до Дипломатичної академії і зокрема служив як військовий аташе на Кубі; другий після вивчення юриспруденції навчався у Вищій партійній школі й працював в Інституті марксизму-ленінізму Академії наук. Мій батько як єврей не міг сподіватися на таку кар’єру. Проте став добрим юристом і членом партії. Іншими словами, всі троє були зразковими совєтськими громадянами. Вони збиралися раз чи двічі на рік, й інколи цілі години мовчки пили горілку. Війна була надто страхітлива, щоб святкувати. Було забагато крові, забагато помилок військового командування, що використовувало солдатів як гарматне м’ясо: совєтські воєнні втрати були незмірно більші за німецькі.

«Безсмертний полк» — це тільки верхівка айсберга. Історія російської участі в Другій світовій війні не позбавлена мерзенності, починаючи зі щирого порозуміння між Сталіним і Гітлером, яке тривало майже два роки, від серпня 1939-го до червня 1941 року. Але про це тепер абсолютно неможливо публічно говорити в Росії. Національний наратив стає дедалі славетнішим, позбавленим усіх чорних плям, усіх невдач і поразок. Коли хто наважиться суперечити цьому наративу, реакція дуже дратлива. Історія Другої світової війни освячена й муміфікована. «У нас хочуть украсти нашу Перемогу» — цей рефрен затягують хором. Але хто тепер вороги Росії, які збираються знищити це віртуальне святилище війни?

Для відповіді на це запитання слід зануритись у російську та совєтську історію в пошуках великих національних міфів і великих месіанських ідей, глибоко закорінених у народній свідомості. Знову поглянути на добу Івана Грозного і Петра I, сталінський період і перебудову, роки Єльцина та роки Путіна. Зрозуміти, чому совєтське минуле зрештою бере гору над західною моделлю. «Безсмертний полк», цей новий феномен, можна зрозуміти тільки у світлі давнього і недавнього минулого. Тільки так ми зможемо збагнути вплив мілітаризації і міфологізації Великої Вітчизняної війни не лише на російську політику та геополітику, зокрема в Україні, а й на всю міжнародну сцену. Щоб, зрештою, краще зрозуміти майбутнє нашого континенту.

ЧАСТИНА ПЕРША Тривала месіанська традиція

Розділ I «О РУСЬ СВЯТАЯ, РОССИЯ-МАТУШКА, РОССИЯ, РОДИНА МОЯ!»

Протягом багатьох сторіч російський народ вважав себе за носія месіанської ідеї, яка наближає його до Бога та істини і виправдовує його територіальні завоювання та панування над іншими народами.

«Царь-батюшка» і «Россия-матушка»: я завзята читачка російської літератури, і ці два вирази становили частину мого словника з самого малку. Французька мова, суворіша за російську, не відтворює нюансів слів «батюшка» (mon père) і «матушка» (ma mere). Ці російські слова із застарілим звучанням виражають водночас ніжність, синівську любов (і в прямому, і в переносному значеннях) та поклоніння. Аж до XIX ст. саме так зверталися до батька-матері, а також до священика і його дружини. Кріпаки вдавалися до цих слів, говорячи про своїх панів. А простолюд, що складався здебільшого з тих самих кріпаків, називав так царя і царицю. Народ висловлював так свою вірність, віру в справедливість монарха і патерналістське сприйняття монарших постатей.

Так само в літературі я, дитина, серед цілковитого маразму брежнєвського періоду, натрапила на вираз «Свята Русь» — дуже значущий для того, хто хоче зрозуміти російську психологію. Адже, якщо для євреїв існує Обіцяний Край, що став святою землею для трьох монотеїстичних релігій, то в чому полягає «святість» Росії?

Відома картина «Свята Русь» художника Михайла Нестерова (1862–1942) пояснює цю ідею. Виставлена вперше 1902 року і збережена в Російському музеї в Санкт-Петербурзі, картина зображує появу Ісуса перед юрбою, яка представляє російський народ: молодими і старими, жебраками і багатіями, хворими і здоровими, селянами і дворянами. Ісуса супроводять троє великих святих, яких надто шанують у православному світі: святий Сергій Радонезький, святий Георгій і святий Миколай. Пейзаж зимовий: рівнина, пагорби, ліс укриті снігом, удалині можна добачити замерзлу річку. Ліворуч на задньому плані видніє скромна дерев’яна церква, на вигляд давня, її теж укриває сніг. Обличчя зібраного народу виражають побожність і покору, а також надію й ніжність. Ця поява — алегорія божественної присутності на російській землі, поява, яка надає їй святості. Росія і справді засіяна незліченними церквами, які сприяють освяченню земель навколо них. У кожному російському домі в обраному кутку головної кімнати, який називають «красным углом», висять для щоденних молитов ікони, що, на відміну від побожних католицьких зображень, священні, бо ж пропонують вірним засіб