що вона ще казала?

— О, вона щойно вернулася з Європи, її чоловік служив десь у Німеччині, і вона була з ним. Вони жили в будинку на сорок сім кімнат, каже вона, і, крім них, там ще була тільки якась одна пара. Мали десятеро слуг, свого власного коня, а конюхом у них був чи не колишній берейтор самого Гітлера. А ще почала розповідати мені про те, як її хотів зґвалтувати солдат-негр. На весь голос посеред головної зали універмагу — ти ж знаєш Джексоншу. Той негр був у чоловіка водієм і віз її вранці на базар, чи що. Каже, так перелякалася, що навіть не могла…

— Стривай, — перебила її Елоїза, підвела голову й гукнула, — Рамоно, це ти?

— Я, — озвався тоненький дитячий голосок.

— Зачини добре двері! — гукнула Елоїза.

— Прийшла Рамона? О, я вмираю, так хочу її побачити. Я ж не бачила її відтоді, як вона…

— Рамоно! — гукнула Елоїза з заплющеними очима. — Піди до кухні, нехай Грейс скине з тебе ботики!

— Добре, — сказала Рамона. — Ходімо, Джіммі.

— О, я вмираю, так хочу її бачити, — сказала Мері Джейн. — О боже! Дивись, що я тобі наробила. Я не хотіла, Ел!

— Та нічого. Нічого! — сказала Елоїза. — Я однаково ненавиджу цей нікчемний килим. Я тобі ще наллю.

— Не треба. Лишилося більше як половина, — Мері Джейн підняла чарку.

— Не хочеш? — сказала Елоїза. — Дай мені сигарету.

Мері Джейн простягла їй пачку і знов сказала:

— О, я вмираю, так хочу її бачити. На кого вона тепер схожа?

Елоїза черкнула сірником:

— На Акіма Тамірова.

— Ні, справді.

— На Лью. Викапаний Лью. А коли ще приходить його матінка, то вони як трійнята. — Не підводячись, Елоїза сягнула рукою до купки попільничок з другого краю курильного столика, їй пощастило дістати верхню й поставити собі на живіт. — Я вже думаю, чи не придбати собі собаку, може, спанієля. Щоб хоч хтось у домі був схожий на мене.

— А як тепер у неї з очима? — спитала Мері Джейн. — Не стало гірше?

— Боже, звідки я знаю?

— Чи вона взагалі бачить без окулярів? Ну, коли їй треба встати вночі в туалет абощо?

— А хіба вона скаже? Така, мерзотниця, потайна, що страх.

Мері Джейн обернулася.

— Ну, Рамоно, добрий день! — сказала вона. — Ох, яка ж гарна сукенка! — Вона поставила чарку. — Ти мене, мабуть, вже й не пам'ятаєш, Рамоно?

— Як не пам'ятає? Хто це, Рамоно?

— Мері Джейн, — відповіла Рамона й почала чухатися.

— Чудесно! — вигукнула Мері Джейн. — Може, поцілуєш мене, Рамоно?

— Годі тобі! — сказала Рамоні Елоїза.

Рамона перестала чухатись.

— Може, поцілуєш мене? — ще раз сказала Мері Джейн.

— Я не люблю цілуватися.

Елоїза пирхнула і спитала:

— А де Джіммі?

— Тут.

— Хто такий Джіммі? — спитала Мері Джейн в Елоїзи.

— О боже! Її кавалер. Іде туди, куди вона. Робить те, що вона все як належиться.

— Справді? — захоплено вигукнула Мері Джейн. Вона нахилилася вперед. — У тебе є кавалер, Рамоно?

В Рамониних короткозорих очах за скельцями окулярів не відбилося ані крихти того захоплення, що бриніло в голосі Мері Джейн

— Мері Джейн щось питає тебе, Рамоно, — сказала Елоїза.

Рамона засунула пальчика до свого коротенького широкого носика.

— Не колупайся в носі! — сказала Елоїза. — Мері Джейн питає, чи в тебе є кавалер?

— Є, — сказала Рамона, не витягаючи з носа пальчика.

— Рамоно, не колупайся в носі! Чуєш!

Рамона опустила руку.

— По-моему, це просто чудово, — сказала Мері Джейн. — Як його звати? Ти мені скажеш, як його звати, Рамоно? Чи це велика таємниця?

— Джіммі, — сказала Рамона.

— Джіммі? О, як я люблю це ім'я! Джіммі, а далі як, Рамоно?

— Джіммі Джіммеріно, — сказала Рамона.

— Не крутися! — сказала Елоїза.

— Дуже гарне ім’я! А де ж той джіммі? Ти не скажеш мені, Рамоно?

— Тут, — відповіла Рамона.

— Мері Джейн озирнулася навколо, тоді знов перевела очі на Рамону й усміхнулась якомога ласкавіше. — Де тут, золотко?

— Тут, — сказала Рамона. — Я тримаю його за руку

— Не розумію — сказала Мері Джейн Елоїзі, що допивала свою чарку.

— Чого ти дивишся на мене? — сказала Елоїза.

Мері Джейн перевела погляд на Рамону.

— Ага, зрозуміла! Ти просто вигадала собі маленького хлопчика. Чудесно! — Мері Джейн нахилилася вперед і привітно сказала: — Як поживаєш, Джіммі?

— Він не буде з тобою розмовляти, — сказала Елоїза. — Рамоно розкажи Мері Джейн про Джіммі.

— Що розказати?

— Не крутися, прошу тебе… Розкажи Мері Джейн, який той твій Джіммі.

— У нього зелені очі й чорний чуб.

— А ще що?

— У нього немає мами й тата.

— А ще?

— І немає ластовиння.

— А ще?

— Є шабля.

— А ще?

— Не знаю, — сказала Рамона й знов почала чухатися.

— Та він просто красень! — Мері Джейн нахилилася ще далі вперед. — А скажи, Рамоно, Джіммі також скинув ботики, коли ви прийшли?

— У нього чоботи, — відповіла Рамона.

— Чудесно! — сказала Мері Джейн Елоїзі.

— Добре тобі казати. А я мушу цілими днями терпіти це. Джіммі їсть із нею. Купається з нею. Спить із нею. Вона завжди лягає на краєчок ліжка, щоб не скотитися і не придавити його.

Мері Джейн слухала зосереджено й захоплено, закусивши нижню губу. Тоді запитала:

— Де вона взяла це ім'я?

— Джіммі Джіммеріно? Бог його знає.

— Мабуть, так звуть хлопчика в сусідів?

Елоїза, позіхаючи, похитала головою:

— У сусідів немає ніяких хлопчиків. Узагалі немає дітей. Вони прозивають мене льохою. Позаочі, звичайно…

— Мамо, — сказала Рамона, — можна вийти погратися?

Елоїза невдоволено глянула на неї.

— Ти ж щойно прийшла!

— Джіммі знов хоче надвір.

— Чого це?

— Він лишив там свою шаблю.

— Хай би його чорти забрали разом з його шаблею, — вилаялася Елоїза. — Ну добре, йди. Тільки взуй ботики.

— Можна мені візьмити це? — спитала Рамона, беручи з попільнички надпаленого сірника.

— «Узяти», а не «візьмити». Ну, бери. І не виходь на дорогу!

— До побачення, Рамоно, — лагідно прощебетала Мері Джейн.

— …бачення, — сказала Рамона. — Ходім, Джіммі.

Елоїза раптом схопилася на ноги.

— Дай мені свою чарку, — сказала вона.

— Ні, я справді не хочу, Ел. На мене чекають у Ларчмонті. Містер Вейнбург такий добрий, я не можу…

— Подзвони йому і скажи, що тебе вбили. Давай чарку, хай тобі чорт!

— Не можна, слово честі, Ел. Надворі підмерзає, а в мене шини зовсім стерті. Розумієш, якщо я…

— Хай підмерзає. Йди дзвони. Скажи, що ти мертва, — мовила Елоїза. — Давай чарку.

— Ну добре… Де в тебе телефон?

— Он аж там, — сказала Елоїза, виходячи з порожніми чарками до їдальні. — Оно, бачиш? — Вона спинилася на порозі їдальні й поточилась,