з нерухомим обличчям, подумав з таємною радістю, що серед усіх на цьому пероні лише він один справді знає цю шубку. Йому згадалось, як колись у взятому напрокат авто вони довго цілувалися з Френні, й він цілував також і шубку, ніби вона була невід'ємна від її особи і так само варта була пестощів.

— Лейне! — привітала його радісно Френні. Вона не належала до тих, хто криється зі своїми почуттями. Кинулась до нього, обвила руками шию і поцілувала. Це був типовий вокзально-перонний поцілунок, поривчастий і недовгий, ніби вона тільки торкнулася чолом чола, та й годі. — Ти одержав мого листа? — спитала Френні й додала майже на одному подихові. — Ти замерз, бідолашко. Чому ти не почекав усередині? Чи ти одержав листа?

— Якого листа? — спитав Лейн, беручи її валізку. Валізка була темно-синьої барви, обшита білою шкірою, — такі самі були в багатьох пасажирів, що саме виходили з потяга.

— Не одержав? Я надіслала ще в середу. О боже! Я навіть сама занесла його на пошту.

— А-а, цього листа? Так, одержав. Більше немає в тебе багажу? А що це за книжка?

Френні поглянула вниз, на свою ліву руку, в якій вона тримала томик, оправлений у світло-зелене полотно.

— Оця? Така собі книжечка, — відповіла вона. Розщібнула торбинку й запхала туди томик, йдучи слідом за Лейном довгим пероном до зупинки таксі. Вона взяла Лейна під руку і підтримувала розмову майже без його участі. Спочатку згадала про сукню у валізі, яку треба буде добре випрасувати. Потім сказала, що купила пречудову маленьку праску, зовсім іграшкову, але забула взяти з собою. Сказала також, що у потязі помітила лише трьох знайомих дівчат — Марту Фаррар, Тіппі Тіббетт і Елінор, її прізвища не пам'ятає, з якою вона кілька років тому в Екзетері чи десь-інде мешкала в одному пансіонаті. Решта дівчат у поїзді, за її припущеннями, були з коледжу Сміта, за винятком двох із Вассару й однієї — не інакше як з Беннінгтона чи з коледжу Сари Лоуренс^[3]. Та, що з Беннінгтона чи з коледжу Сари Лоуренс, проводила в туалеті стільки часу, ніби збиралася створити там шедевр живопису або скульптуру, а може, тому, що в неї під сукнею було спортивне трико. Лейн, ідучи досить швидко, сказав, що, на жаль, йому не вдалося замовити для Френні кімнати в Крофт-Хаузі — це справа безнадійна, — але він знайшов для неї гарний і затишний притулок. Готелик маленький, але чистий і все таке, напевно, їй сподобається, сказав він, і відразу ж Френні уявила собі білий дерев'яний будинок і трьох незнайомих дівчат в одній кімнаті. Та, що зайде туди першою, займе горбкувату канапу, а двом іншим доведеться ділити двоспальне ліжко з якимось зовсім фантастичним матрацом.

— Чудово, — мовила вона з ентузіазмом. Часом їй збіса важко бувало приховати роздратування, яке викликала в неї чоловіча тупість, і Лейнова зокрема. Їй згадалась дощова ніч у Нью-Йорку, коли вони вийшли з театру і Лейн у раптовому безглуздому пориві любові до свого ближнього дозволив якомусь жахливому типові у смокінгу забрати в нього з-під носа таксі. Тоді це не дуже її обурило — боже мій, можна тільки поспівчувати чоловікові, зобов'язаному під зливою ловити таксі для дами, — але їй запам'ятався Лейнів погляд — жахливий, ворожий погляд, який він кинув на неї, повернувшися з нічим на тротуар. Відчуваючи себе ніби винною від того, що думала про цей випадок та інші подібні, вона з удаваною ніжністю ледь потиснула Лейнову руку. Обоє сіли в таксі. Темно-синя валіза, обшита білою шкірою, знайшла собі місце спереду, біля водія.

— Залишимо твою валізу там, де ти житимеш, — просто кинемо на підлозі в кімнаті й відразу ж поїдемо на ленч, — мовив Лейн. — Я помираю з голоду. — Він нахилився вперед і назвав водієві адресу.

— Я така рада, що бачу тебе знову, — сказала Френні, коли машина рушила. — Скучила за тобою. — Ледве вимовивши ці слова, вона зрозуміла, що говорить неправду, і, знову відчувши себе винною, взяла його руку й ніжно, але міцно сплела свої пальці з Лейновими.

Десь через годину обоє сиділи за окремим столиком у ресторані Сіклера, розташованому в середмісті. Тут любили збиратися студенти, а надто ті, що претендували на певний інтелектуальний рівень, — студенти такого типу, якби вони вчились у Йєлі чи в Прінстоні, ніби ненароком обминали б зі своїми приятельками ресторани Морі та Кроніна. Можна сказати, що лише в ресторані Сіклера, єдиному ресторані в місті, біфштекси не були «отакенні завтовшки» — при цьому вказівний палець відводився від великого на цілий дюйм.

Сіклер славився слимаками. Студентські парочки замовляли у Сіклера або два салати, або не замовляли жодного, бо звичайно салати тут приправляли часником. Френні і Лейн замовили мартіні. Коли його подали, на десять чи п'ятнадцять хвилин раніше за все інше, Лейн пригубив свою склянку, а тоді відхилився на спинку крісла й окинув поглядом залу з відчуттям майже фізичного задоволення. Він почував себе на своєму місці (тут ні в кого не могло бути ніяких сумнівів) в товаристві дівчини, якій нічим не дорікнеш, — вона не лише рідкісна красуня, а й, що не менш важливо, не належала до тих, хто вічно ходить у кашеміровому светрі та фланелевій спідничці. Френні помітила цей вираз у Лейна і розгадала його непохибно. Але відразу ж, керуючись давньою угодою, укладеною з собою, звинуватила саму себе в такій недобрій проникливості й постановила надалі слухати Лейна з удаваною уважністю й зацікавленням.

Лейн говорив тепер, як той, хто вже добрі чверть години володів увагою слухача, певний, що виголошує непохитні істини.

— Я маю на увазі, — говорив він, — що йому, грубо кажучи, бракує чоловічої снаги. Ти мене розумієш? — Він картинно нахилився вперед, до своєї уважної аудиторії в особі Френні, поклавши долоні на столик обабіч своєї склянки з мартіні.

— Бракує чого? — перепитала Френні. Мусила відкашлятись перше, ніж заговорити після довгої перерви.

Лейн завагався.

— Ознак чоловічої статі, — мовив він нарешті.

— Ага, я зрозуміла це відразу.

— В усякому разі, це було головною думкою моєї праці, і я намагався висловити ту думку досить делікатно, — вів далі Лейн, заполонений своєю темою. — Розумієш, боже мій, слово честі — я був певен, що мене заріжуть, і коли одержав роботу назад з тим дурним «відмінно», виведеним отакенними літерами, — присягаюсь, я мало не зомлів.

Френні знову відкашлялась. Свою добровільну покуту — слухати з незмінною увагою — вона, либонь, відбула.

— Чому? — спитала дівчина.

Лейн позирнув на неї трохи спантеличено.

— Що чому?

— Чому ти думав, що тебе заріжуть?

— Я ж оце щойно тобі казав. Власне, говорю про це весь час. Цей тип Брауман фанатично любить Флобера.