Радо запрошуємо вас до будинку Блекгіт-Хаус на

Маскарад

Господарі Блекгіту, родина Гардкаслів:

лорд Пітер Гардкасл та леді Гелена Гардкасл,

їхній син Майкл Гардкасл,

їхня дочка Івлін Гардкасл.

Поважні гості:

Едвард Денс, Крістофер Петтіґрю та Філіп Саткліф, родинні юристи;

Ґрейс Девіс та її брат, Дональд Девіс, друзі родини;

командор Кліффорд Герінгтон, морський офіцер у відставці;

Міллісент Дербі та її син Джонатан Дербі, друзі родини;

Деніел Колрідж, професійний картяр;

лорд Сесіл Ревенкорт, банкір;

Джим Рештон, офіцер поліції;

доктор Річард (Діккі) Еккер;

доктор Себастьян Белл;

Тед Стенвін.

Ключові слуги маєтку:

Роджер Коллінз, дворецький;

пані Драдж, кухарка;

Люсі Гарпер, перша покоївка;

Альф Міллер, старший конюх;

Ґреґорі Ґолд, художник;

Чарльз Канінгем, камердинер лорда Ревенкорта;

Меделін Обéр, камеристка Івлін Гардкасл.

Дуже просимо всіх гостей утриматися від обговорення Томаса Гардкасла та Чарлі Карвера, бо пов'язані з ними трагічні події досі крають членам родини серце.

1 День перший

Я забуваю все на бігу.

— Анно! — закінчую я кричати й здивовано закриваю рот.

У моїй пам'яті пусто. Я не знаю, хто така Анна та чому я її кликав. Я не знаю навіть як я сюди потрапив. Я стою посеред лісу й прикриваю очі проти мжички. Моє серце гупає, від мене тхне потом, ноги тремтять. Певно, я біг, але чому — не пам'ятаю.

— Як… — я замовкаю, бо бачу свої руки. Вони кістляві, потворні. Чужі руки. Я анітрохи не впізнаю їх.

З першим нападом паніки я намагаюсь згадати що-небудь про себе: сім'я, адреса, вік, будь-що — але нічого не згадується. Я не маю навіть імені. Усі спогади, що я мав кілька секунд тому, зникли.

Моє горло напружується, дихання стає гучним, прискореним. Ліс обертається навколо мене, перед очима з'являються чорні плями.

«Заспокойся».

— Не можу дихати, — хриплю я.

У вухах реве кров, я опускаюсь на землю, пальці занурюються в ґрунт.

«Ти можеш дихати, просто треба заспокоїтися».

Цей внутрішній голос несе комфорт і холодну владність.

«Заплющ очі, послухай ліс. Візьми себе в руки».

Я слухняно стуляю міцно повіки, але не чую нічого, окрім свого переляканого важкого дихання. Надзвичайно довго воно заглушає все навколо, але повільно, надзвичайно повільно мені вдається проколупати у своєму страхові дірочку, крізь яку входять інші звуки. По листю стукотять дощові краплі, над головою хрустить гілля. Праворуч від мене — струмок, на деревах — ґави; коли вони злітають, їхні крила розтинають повітря. Щось дріботить у підліску, кролячі лапки тупотять так близько, що можна торкнутися. Один за одним я зв'язую ці нові спогади разом, доки не отримую п'ять хвилин минулого, на яке можу спиратися. Цього мені вистачає, щоб втамувати паніку; принаймні, тимчасово.

Я незграбно стаю на ноги й дивуюсь тому, який я високий, як далеко я від землі. Похитуючись, я струшую зі штанів мокре листя й уперше помічаю, що на мені вечірній піджак, а сорочка забрьохана землею та червоним вином. Певно, я був на вечірці. У кишенях пусто, верхнього одягу на мені немає, тож навряд чи я забрів далеко. Це дає надію.

Судячи зі світла, зараз ранок, тож я, напевно, вештався тут усю ніч. Ніхто не стане так вдягатися, щоб провести вечір на самоті, а це означає, що хтось уже має знати про моє зникнення. Отже, десь за цими деревами має бути будинок, де б'ють на сполох і організовують пошукові загони? Мої очі обшукують дерева, трохи сподіваючись, що зараз з-за листя з'являться мої друзі, поплескають мене по плечах і з жартами відведуть додому, але ці мрії не спроможні врятувати мене від лісу, мені неможна залишатися тут, сподіваючись на допомогу. Я тремчу. Мені треба йти, хоча б для того, щоб не змерзнути, але я не бачу нічого, крім дерев. Немає жодної ознаки, щоб зрозуміти, куди я йду, назустріч допомозі чи навпаки.

Не знаючи, що робити, я повертаюся до останньої турботи того, ким я був до цього.

— Анно!

Ким би не була ця жінка, саме вона, вочевидь, є причиною того, що я тут, але я не можу згадати, як вона виглядає. Може, це моя дружина або дочка? Жодне з припущень не видається правильним, але є в цьому імені якась сила. Я відчуваю, як воно намагається вести мене кудись.

— Анно! — кричу я, радше з відчаєм, ніж з надією.

— Допоможіть! — кричить у відповідь жінка.

Я обертаюся, шукаючи голос, в голові паморочиться, я бачу, як далеко серед дерев тікає щодуху жінка в чорному платті. Кілька секунд по тому я бачу, як поміж листям мчить її переслідувач.

— А ну стій! — кричу я, але голос у мене слабкий і втомлений; вони його не чують за своїм тупотінням.

Через шок я прикипів до місця, і тих двох уже майже не видно, коли я біжу навздогін, лечу за ними з такою швидкістю, якої не очікував від свого знесиленого тіла. Але марно: хоч як би хутко я не біг, вони завжди трохи попереду.

З моїх брів тече піт, вже й без того важкі ноги стають ще важчими та зрештою підводять мене, я падаю в грязь. Борсаючись у листі, я підводжусь саме вчасно, щоб почути її крик. Різкий від страху, він заповнює собою весь ліс і замовкає після пострілу.

— Анно! — у відчаї кричу я. — Анно!

Відповіді немає, лише відлуння пострілу.

Тридцять секунд. Саме стільки я вагався, коли вперше помітив її, і саме на такій відстані від неї був, коли її було вбито. Тридцять секунд нерішучості, тридцять секунд, щоб втратити когось остаточно.

Біля моїх ніг лежить товста гілка. Я підіймаю її та змахую для проби; її вага та груба текстура кори заспокоюють мене. Проти пістолета вона не допоможе, але краще йти по лісу з нею, ніж з пустими руками. Я досі важко дихаю, досі тремчу після бігу, але почуття вини штовхає мене туди, де кричала Анна. Розуміючи, що видаю забагато шуму, я відхиляю обвисле гілля й шукаю те, що насправді не хочу бачити.

Ліворуч від мене хрустить гілка.

Я затамовую подих і шалено прислухаюся.

Знову хрустіння; чиїсь ноги