ЛитВек: бестселлеры недели
Бестселлер - Элияху Моше Голдратт - Цель-2. Дело не в везении  - читать в ЛитвекБестселлер - Дэниел Гоулман - Эмоциональный интеллект - читать в ЛитвекБестселлер - Джейн Энн Кренц - Разозленные - читать в ЛитвекБестселлер - Михаил Юрьевич Елизаров - Библиотекарь - читать в ЛитвекБестселлер - Владимир Владимирович Познер - Прощание с иллюзиями - читать в ЛитвекБестселлер - Дмитрий Сергеевич Лихачев - Воспоминания - читать в ЛитвекБестселлер - Борис Акунин - Аристономия - читать в ЛитвекБестселлер - Бенджамин Грэхем - Разумный инвестор  - читать в Литвек
Литвек - электронная библиотека >> Стюарт Тёртон >> Детективная фантастика >> Сім смертей Івлін Гардкасл >> страница 2
крокують по листю та гілках, обходячи мене.

Моя кров охолола, я заціпенів. Я не наважуюсь озирнутися через плече.

Хрускіт гілок наближається, позаду мене чується дихання. Мої ноги слабшають, гілка падає з рук.

Я міг би помолитися, але не пам'ятаю потрібні слова.

Моєї шиї торкається теплий подих. Я відчуваю запах алкоголю та сигарет, душок немитого тіла.

— Схід, — сипить чоловік і кладе в мою кишеню щось важке.

Він відступає, його кроки повертаються до лісу, а я нахиляюся вперед, спираюся лобом на землю, вдихаю запах мокрого листя та гнилі; по моїх щоках течуть сльози.

Моє полегшення принизливе, моє боягузтво — жалюгідне. Я не зміг навіть глянути своєму мучителю в очі. Ну що ж я за чоловік?!

Лише через кілька хвилин мій страх розтанув достатньо, щоб я зміг ворухнутися, і навіть тоді я змушений спертися на найближче дерево, щоб перепочити. У кишені дзеленчить подарунок убивці. Боячись того, що я можу там знайти, я занурюю руку в кишеню й виймаю звідти компас.

— О! — здивовано кажу я.

Скло тріснуте, метал потертий, на зворотній стороні вирізьблені ініціали «С. Б.» Я не розумію, що вони означають, але вказівки вбивці однозначні. Я маю йти за допомогою компаса на схід.

Я винувато кидаю погляд на ліс. Тіло Анни має бути близько, але мене жахає, якою може бути реакція вбивці, якщо я піду туди. Можливо, я саме тому досі живий, що не наблизився. Чи хочу я випробовувати межу його милосердя?

«Якщо це дійсно милосердя».

Я надзвичайно довго дивлюся, як тремтить стрілка компаса. Я більше ні в чому не певний, але знаю, що вбивці милосердя не виявляють. Якою б не була його гра, я не можу довіряти його пораді й не маю слухатися її, але якщо не слухатися…

Я знову дивлюсь навколо. Куди не глянь — усюди все однакове; дерева без кінця й небо зі мжичкою.

«Наскільки треба заблукати, щоб дозволити дияволові вести себе додому?»

«Настільки, — вирішую я. — Саме настільки».

Відірвавшись від дерева, я кладу компас на долоню. Він тягнеться до півночі, тож я повертаюся до сходу, проти вітру та холоду, проти самого світу.

Надія мене покинула.

Я — чоловік у чистилищі, який не бачить гріхів, через які сюди потрапив.

2


Вітер виє, дощ посилився і дріботить крізь дерева, відскакуючи від землі майже до колін, коли я йду за вказівками компаса.

Помітивши серед мороку спалах кольору, я бреду до нього й знаходжу прибиту до дерева червону хусточку — я припускаю, що вона залишилася від якоїсь давно забутої дитячої гри. Я шукаю ще одну і знаходжу її в кількох метрах, а потім ще одну, а за нею ще одну. Спотикаючись поміж ними, я рухаюся в напівтемряві, доки не доходжу до краю лісу, де дерева поступаються маєтку навколо великої будівлі епохи короля Георга, червоний цегляний фасад якої геть заріс плющем. Наскільки мені видно, цей будинок покинутий. Довга гравійна доріжка, що вела до парадних дверей, вкрита бур'янами, а прямокутні газони обабіч від неї заболотилися, по краях в'януть квітки.

Я шукаю які-небудь ознаки життя, мій погляд блукає по темних вікнах, доки я не помічаю на другому поверсі слабке світло. Воно мало б заспокоїти мене, але я вагаюсь. У мене відчуття, ніби я натрапив на щось спляче, що це непевне світло є серцебиттям великої, небезпечної, нерухомої істоти. Навіщо вбивцеві давати мені цей компас, якщо не для того, щоб завести мене в пащу ще гіршого лиха?

Зробити перший крок мене змушує думка про Анну. Через ті тридцять секунд моєї нерішучості вона втратила життя, і тепер я знову вагаюсь. Ковтаючи свій страх, я стираю з очей дощ, перетинаю газон і здіймаюсь крихкими сходами до парадних дверей. Я гупаю по них із дитячою люттю, вбиваю в деревину свої останні сили. У тому лісі трапилося щось жахливе, і винного досі можна покарати, якщо тільки я зможу розбудити тих, хто тут мешкає.

На жаль, мені це не вдається.

Попри те, що я б'ю по дверях, аж рука заніміла, ніхто не йде відчиняти.

Склавши долоні будиночком на шибках високих вікон, я притуляюсь носом до скла, але грубий шар бруду дозволяє побачити лише жовті плями. Я б'ю долонями по шибках, потім відступаю від будинку, щоб пошукати інший вхід. І лише тоді помічаю іржавий ланцюжок дзвоника, що заплутався в плющі. Виплутавши його, я добряче смикаю й повторюю це знов і знов, доки не бачу за вікнами якийсь рух.

Двері мені відчиняє заспаний чоловік настільки неординарної зовнішності, що секунду або дві ми просто стоїмо й дивимося один на одного, розкривши роти. Він низький і покалічений, зморщений вогнем, який обпалив половину його обличчя. На схожому на вішалку тілі висить завелика піжама, поверх якої до косих плечей причепився бурий халат. Мало схожий на людину, він радше нагадує якийсь попередній вид, що загубився серед вигинів нашої еволюції.

— О, дяка небесам, мені потрібна ваша допомога! — кажу я, опанувавши себе.

Він дивиться на мене, не закриваючи рот.

— У вас є телефон? — знову кажу я. — Треба викликати поліцію.

Нічого.

— Не стій тут, чортяко! — кричу я, трушу його за плечі, а потім проштовхуюся повз нього до вестибюля, оглянувши який, розкриваю від подиву рот. Усе навколо блищить, у мармуровій підлозі в клітинку відбивається кришталева люстра з кількома десятками свічок. На стінах висять дзеркала в рамах, прикрашені поруччя в'ються вгору, до галереї, по сходах тече вузький червоний килим, схожий на кров забитої тварини.

У задній частині приміщення гупають двері, і з глибин будинку з'являються кілька слуг, в руках у них повно рожевих і фіолетових квітів, чиї пахощі майже перебивають запах гарячого воску. Усі розмови обриваються, коли слуги помічають страховисько, що важко дихає у дверях. Одне за одним, вони повертаються до мене, весь вестибюль затамовує подих. Невдовзі єдиним чутним звуком залишається крапання з мене бруду на їхню чудову чисту підлогу.

Крап.

Крап.

Крап.

— Себастьяне?

Гарний блондин у светрі для крикету та лляних штанах біжить сходами вниз, перестрибуючи сходинки. На вигляд йому років п'ятдесят, але вік зробив його радше зім'ятим, ніж зношеним. Тримаючи руки в кишенях, він іде до мене навпростець, розтинаючи мовчазну юрбу слуг, які слухняно поступаються дорогою. Можливо, він їх навіть не помічає, бо його пильний погляд прикутий до мене.

— Друже мій, що, в біса, з тобою сталося? — питає він, стривожено насупивши лоб. — Коли я востаннє бачив…

— Ми мусимо викликати поліцію! — кажу я, хапаючи його за руку. — Анну вбито.

Навколо нас чується приголомшене шепотіння.

Він