багато дрібніших речей.

Ці слова мали б здатися химерними, але вона сприймає їх природно, як тканину, що вкриває вівтар.

— У такому разі на інформацію, — каже вона. — На відповіді.

Коли він виграє першу партію, він питає її ще до того, як король упав:

— Ви кохаєте свого чоловіка?

— Ні, — відповідає вона, дивуючи його своєю щирістю.

Коли виграє вона, вона довго думає, а потім питає:

— Чим я вас зацікавила?

І він відповідає:

— Одного дня мені знадобиться послуга іншої людини, і мені цікаво дізнатися, чи не може ця людина бути вами.

А потім Джакамо встає, п'яний, і вона веде його додому.

Наступного дня вона звільняє ще одного слугу, платити якому вони не можуть собі дозволити, а через дві ночі вони повертаються до того будинку.

* * *

І знов: Джакамо, карти, випивка, програші.

Ми делікатні спостерігачі; ми не витріщаємося кожного вечора, але буваємо тут часто й уже бачили його в такому стані, тож можемо припустити, що це повторювалося багато невідомих нам разів.

Ми можемо докірливо похитати головами, але нічого не кажемо. Хто ми, щоб судити?

Однак цієї ночі ми спостерігаємо зміну. Сьогодні він засинає після третьої роздачі, з його губ на скатертину тече слина. Тіна мала б відчувати через поведінку чоловіка сором, але жаль, як і звук материної пісні, давно вже загубився. Потім біля неї з'являється Срібний і каже:

— Ви гратимете?

Вони грають.

У першій грі вона ходить надто швидко, ледь дивлячись на дошку. Коли вона втрачає останню фігуру, він ставить їй своє запитання:

— Чого ви боїтеся?

Вона довго думає перед відповіддю.

— Того, що я можу зробити, — каже вона. — Тієї жінки, якою я стала.

Їхня друга гра повільніша, важча, і за три ходи до того, як вона мала поставити мат, він каже:

— Мені, напевно, можна визнати поразку, але це зіпсує вашу чудову перемогу.

Тому він грає до кінця, вона виграє та питає ще до того, як його король ліг на шахівницю:

— Це ви сьогодні отруїли мого чоловіка?

— Так, — відповідає він. — Як ви здогадалися?

— Я бачила, як ви спостерігали за його грою, стояли поруч із ним. Раніше ви ніколи не спостерігали за ним, не виявляли жодної зацікавленості його грою, бо вона погана. Ви посміхалися та сміялися як один з них, з чоловіків з картами, але ви не такий. Можу лише припустити, що ви маєте якийсь інший намір. А він тепер спить, і ніщо його не будить.

— Боюсь, він житиме. Колись я виграв у александрійця знання алхімії. Я поставив проти його умінь своє знання про порох. На щастя, він грав своїми пішаками погано, і я захопив туру.

— Ви розмовляєте загадками.

— Вам треба вивчити мою мову.

— Або вам — мою.

— Але ж ви хочете дещо, що я маю, пані.

— Що саме?

— Ви хочете знати, що за срібними дверима.

— Можливо, хочу.

— Не будьмо манірними.

— Добре, я хочу. Я хочу знати.

— У такому разі ми маємо грати.

Вони грають.

Розділ 6

Того дня, коли вона змушена піти по гроші до лихваря в гетто (який знав її мати та прошепотів їй про це, він дасть їй гроші за особливий відсоток) до неї підходять арбітри.

Тієї ночі, як це буває часто, Срібного немає, але вона вже стала впевненою; вона ходить по кімнаті та грає з багатьма людьми, іноді програє, але виграє більше. Джакамо надто п'яний, щоб цікавитися, і тому вона обережно заробляє гроші на гральних дошках і столах, картами та фішками, фігурами та кубиками, накопичує собі власний маленький запас монет на той день, що мусить прийти незабаром, коли він занадто сильно втопить себе та свій дім у випивці.

Спершу люди погоджувалися грати з нею через жалість, і програвали. Потім вони грали з цікавості до жінки цього чоловіка, яка грає набагато краще, ніж той, хто має бути її хазяїном. Тепер вони грають просто заради гри, найщирішим способом, бо тепер Дім Ігор впливає на їхні душі, і вони грають заради єдиної речі, що важить — заради перемоги. І авжеж є такі гравці, хто її в певні дні обіграє, але набагато більше тих, хто програє, але намагається грати знов і знов.

Потім приходять арбітри.

Голос жіночий, але зважаючи на білі балахони, хто б міг про це знати, доки не почув?

— Ходімо зі мною, — каже арбітр. — Ми дивилися, як ви граєте.

— А куди йти?

— Ви хотіли б зустрітися з Майстром Ігор.

Це не запитання, у запитанні нема потреби.

Тіна йде до срібних дверей. Як і Тіна, ми, можливо, зупинимося тут, щоб розглянути встановлені там чотири різьблені панелі. На них зображено падіння імперій. Гордий Рим, здоланий варварами півночі. Шляхетний Константинополь, люди якого кричать, коли оттомани зіштовхують їх зі стін. Два міста, які вона не може назвати, а коли двері відчиняються, вона розуміє, що для іншої пари очей ці зображення є не трагічним риданням, а радше святкуванням нової імперії, що прикінчує стару.

Потім двері зачиняються, і ми залишаємося з Тіною самі в дуже довгому коридорі, де шлях не видно через шовки, що розвішані наче стародавнє павутиння; приглушені звуки музики, запах воску та світло свічок тішать наші почуття.

На мить їй стає лячно, але повернутися неможливо, тому вона йде вперед, вперед, доки подвійні дерев'яні двері не прочиняються до іншого приміщення, до зали з м'якими голосами, де низькі дивани та виноград у мідних мисках, де старі та молоді, вродливі та дивні. У внутрішньому дворі нижчої ліги вона думала, що побачила велику різноманітність людей зі всього світу, але тепер вона бачить обличчя, що для її очей здаються ледь людськими, але ми могли б сказати їй, що он то — вищий придворний історик з Наньцзіна; а там, в туго затягнутому на талії обі — дружина вбитого в битві самурая. Оце вождь маорі витріщається на вдягнену в хутра жінку степів, і хіба це не натяк на природу цього будинку? Бо навіть Тіна, яка не знає нічого про пастухів верблюдів зі Сходу та про будівників каное з Півдня, з першого погляду розуміє, що ці люди чужі в її світі, а їхнім одіянням немає місця у Венеції. І річ не тільки в тому, що вони не змогли б пройти, щоб їх ніхто не прокоментував, але й сама погода проти них, бо та, що огорнула шию білим хутром, неодмінно спітніла б в осінньому теплі, у той час як той, що вдягнув — і Тіна навіть відвернулася від цього видовища — лише трохи звірячих шкур на стегна, напевно, не витримає венеційську ніч.

То як усі ці люди сюди потрапили? Дуже багато дверей ведуть усередину та назовні, вони всі дуже різні на вигляд: ті, в які вона зайшла — класичного римського штибу, але он там — паперові панелі, що відсуваються, а ондечки металевий бар'єр, який треба зрушити