Фрідріх Вольф Зайчик Перекидайко і Дракс

КАЗКА

Для дошкільного віку

Скорочений переклад з німецької Вячеслава Подолужного

Малюнки Наталії Голокозакової

КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1983

Стояли останні теплі дні осені. Сонячне проміння сіялось на землю, немов крізь срібну вуаль. Жовте й багряне листя, яке подекуди ще висіло на гіллі, то тут то там спадало на лісову землю, втомленими метеликами кружляло над полями. На луках стирчали тільки сірі кошлаті голови будяків; від найлегшого вітру тисячі їхніх легесеньких сивих насінин літали в сутінках, ніби маленькі літачки.

Так, дні ставали чимраз коротші. Понад струмком здіймався туман.

— Нуте, діти, — сказав заєць Білий Кожушок, — треба нам обладнати наше житло на зиму. Настеліть свіжого моху й сіна. Капусту й моркву — до комори! Але щонайперше треба викопати запасні ходи — на той випадок, якщо нас присипле снігом. Це зробиш ти, Перекидайку!

Зайчик Перекидайко з братами та сестрами заходився рити ямку для зимового притулку родини Білих Кожушків на краю піщаного кар’єру. Але незабаром у нього заболіли лапки. Та ще ж востаннє пригрівало осіннє сонечко. Час від часу з верхів’я високого бука злітав листок і, витанцьовуючи в повітрі, носився над чорно-бурою землею. Перекидайкові теж дуже закортіло, поки не впала зима, ще хоч раз потанцювати й поперекидатись так, як умів тільки він.

— Годі вже, Перекидайку, — мовив його старший брат Пепо. — Досить вистрибувати й витанцьовувати! Настав час працювати, як загадав батько!

Перекидайко знов узявся рити запасні ходи. Лапки в нього зовсім зболіли. Він спробував рити писком, та й це була не велика радість. А Перекидайко робив добре тільки те, від чого мав радість. Для нього це була така сама потреба, як для пса Люкса гавкати, а для дятла Пік-Пікуса довбати кору.

— Ви копайте, а я виноситиму землю, — сказав Перекидайко до брата Пепо, — тоді тут буде просторіше, і вам легше дихатиметься.

Так вони й зробили.

Перекидайко взяв мішечок із капустяного листу й став носити землю аж геть під ліс. (А на узліссі вже стелився осінній туман.) І щоразу, випорожнивши мішечок, він спочатку озирався — чи не бачать брати й сестри, — а тоді починав танцювати й перекидатися, як сам знав. Ну, бо ж без цього Перекидайко просто не міг жити. Недарма ж він мав таке ім’я!

І ось, коли він, востаннє висипавши землю, кинувсь танцювати і перекидатися, то дуже вже високо підскочив — і зненацька опинився у якійсь глибокій чи то норі, чи напівтемній ямі. А там сиділа якась невідома істота з чорно-коричневим лицем і бородою.

— Гей ти, навіжена сніжко! — мовило чорно-коричневе бородате страховисько. — Що ти поробляєш отут у моїй норі і чому руйнуєш вхід до мого зимового житла, ти, снігова дзиго?

— Я зовсім не сніжка й не снігова дзига! — відповів Перекидайко. — Я — Перекидайко Білий Кожушок!

— Це всяк може сказати, — відповіло чорно-коричневе бородате створіння. — Я, наприклад, — Дагоберт, борсук, володар цієї нори! А в тебе які докази, що ти — Перекидайко Білий Кожушок?

— Та ти тільки торкнись до мого хутра! Такого немає більш ні в кого в світі!

— Дурниця! — зневажливо сказав дядечко Дагоберт. Але, доторкнувшись до Перекидайка, раптом почав якось чудно бурмотіти, а його борода закучерявилася від утіхи. — Присягаюся своєю бородою і своїми шляхетними предками, що це таки справжній кожушок, — пробурмотів він. — Ти зимуватимеш у мене в норі і грітимеш мені спину. Бо мене дуже мучить ревматизм!

Як сказано, так і зробилося.

Зайчик Перекидайко став бранцем поважного бороданя борсука Дагоберта і його родини. Бо в норі жила ще й Даша, Дагобертова дружина, гладка, аж кругла, борсучиха, яка насилу пролазила вузенькими коридорами житла, і троє його синів, яких звали Дрокс, Дрікс і Дракс.

Дагобертова господиня Даша спочатку начебто зовсім не зраділа гостеві, — ще тобі зайвий рот, а в неї ж харчу було якраз на свою родину. Зате дуже зраділи Дрікс і Дракс. Перекидайко — то ж була розвага перед довгою, нудною зимовою сплячкою!

Дракс, найменшенький Дагобертів синок, був дуже жвавий і непосидющий. Він сподівався разом із Перекидайком (чи для нього) вчинити великий подвиг. Колись він чув від своєї бабусі Дорогоцінної про срібних принцес, — щоб їх звільнити, треба було зважитись на героїчний вчинок. Його брат Дрікс не був такий дуже серйозний. Він просто любив веселитися і пустувати. Назбиравши яблук і горіхів, Дрікс цілий день грав ними в кеглі в коридорах борсукового житла. Зовсім інакшої вдачі був найстарший Дагобертів син Дрокс. Лінивий буркотун, він тільки й думав, щоб добре попоїсти й виспатися. Він скоса позирав на зайченя, що разом з усіма сиділо за столом.

Господині дому Даші тепер забаглося зробити зайчика своєю хатньою служницею, щоб він їй прибирав усю велику борсукову господу. Але Дагоберт, як уже згадувалося, мав намір використати його замість грілки проти ревматизму.

— Де це Перекидайко? — одно питав він.

— Перекидайку, а бери лиш віника та замети в норі! — наказувала господиня.

— Перекидайчику, йди гратись! — гукав Дрікс.

— Сніжко, а погрій-но мене! — суворо буркотів дядечко Дагоберт.

— Хіба сніжка може гріти? — ображено питала Даша чоловіка.

— Бувають і теплі сніжки, — владно казав Дагоберт.

— Отакої! Виходить, я не ситіша й не тепліша за оцього біленького черв’ячка? — сердилась Даша і так перевалювалася з ноги на ногу, що з стін сипалася земля, а вся оселя починала гойдатися.

— Гаразд,