- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (35) »
вітається качка.
— Добрий день, качко-крячко, — відповідає гуска. — Ти куди так зарані?
Та йду на Лису гору, а то загине весь світ.
— Хто тобі сказав, качко-крячко? — питає гуска.
— Півник — золоте пір’ячко.
— А тобі хто сказав, півнику — золоте пір’ячко?
— Курочка-чубарочка.
— А тобі хто сказав, курочко-чубарочко? — питає гуска.
— Я цієї ночі спала на дубі, і мені таке приснилося.
— То й я піду з вами, — каже гуска.
Ідуть вони, йдуть і зустрічають лисицю.
— Добрий день, лисичко-сестричко, — вітається гуска.
— Добрий день, гуско-товстогузко, — відповідає лисиця. — Ти куди так зарані?
— Та йду на Лису гору, а то загине весь світ.
— Хто тобі сказав, гуско-товстогузко?
— Качка-крячка.
— А тобі хто сказав, качко-крячко?
— Півник — золоте пір’ячко.
— А тобі хто сказав, півнику — золоте пір’ячко?
— Курочка-чубарочка.
— А тобі хто сказав, курочко-чубарочко?
— Я цієї ночі спала на дубі, і мені таке приснилося.
— Дурна балачка, світ не загине, коли ви не підете на Лису гору. Ходімо краще до мене, до моєї хати, вам буде там гарно й тепло.
Погодились вони і пішли з лисицею.
Привела їх лисиця до своєї хати, розпалила вогонь, стало тепло, і їм захотілося спати. Качка й гуска вмостилися по кутках, а півень з куркою вилетіли на жердину.
Коли гості міцно заснули, лисиця взяла гуску й пригребла її в другому кутку, далі від качки. А курка вчула крізь сон, що лисиця шарудить чимось, вилетіла на вищу жердину й промурмотіла:
— Хто там товчеться?
— А ніхто, — відповіла лисиця, — це вітер крутить сміттям по хаті. Спи собі й не базікай.
І курка спокійно заснула.
А лисиця перечекала трохи і заходилася пригрібати й качку.
Курка знов прокинулась, вилетіла на ще вищу жердину та й промурмотіла крізь сон:
— Хто там знов шарудить?
Тоді скинула оком на лисицю й побачила, що та пригребла гуску й качку. Вона вилетіла на найвищу жердину, глянула крізь димар і вигукнула:
— Ох, скільки там летить ситих гусей!
Лисиця бігом надвір, бо хотіла вполювати ще одну гуску. А курка збудила півня й розповіла йому, що сталося з гускою-товстогузкою та качкою-крячкою.
Потім вилетіли курочка-чубарочка та півник — золоте пір’ячко крізь димар і чимдуж подалися на Лису гору. Бо якби не пішли, то напевне загинув би весь світ.
Невдовзі по тому він побачив на дорозі клинок і знов похвалився братам: — Знайшов! Знайшов! — Навіщо ти збираєш всілякий мотлох? Що ти знайшов? — сердито вже спитали брати. — Клинок! — Викинь його! — сказали брати. — Е ні, ану ж пригодиться, — відповів Пічкур. Коли брати біля самого королівського двору переходили мочар, Пічкур нахилився й підняв з болота стоптану підошву. — Дивіться, хлопці, що я знайшов! — вигукнув він. — Ох, поки ти знайдеш свій розум, ми вже будемо в королівни. Що ти тягнеш з болота? — Стоптану підошву, — відповів Пічкур.
— Навіщо тобі ця погань? Викинь її! — Е ні, не викину. Ану ж і вона пригодиться. Може, я цим усім здобуду королівну і півкоролівства. — Аякже, неодмінно здобудеш, — засміялися брати, — королівна сквапиться на цей твій непотріб! Скоро вони опинилися в королівському дворі. Першим до королівни зайшов старший брат. — Добрий день, — привітався він. — Добрий день, — відповіла королівна. — Тут страшенно гаряче, — сказав старший брат. — А он під комином іще гарячіше, — відповіла королівна. Там на жару лежала напоготові розпечена кочерга. Як побачив старший брат ту кочергу, то зі страху й слова
Про королівну, яка хотіла, щоб її слово було останнє
В одного короля була дочка, дуже зарозуміла і дуже метка на язик. Хоч би про що мовилося, вона хотіла, щоб її слово завжди було останнє. Тому король звелів розголосити у своєму королівстві, що віддасть дочку заміж за того, хто її переговорить, та ще й подарує йому півкоролівства. Можна собі уявити, скільки знайшлося хлопців, що хотіли спробувати щастя. Адже не щодня випадає нагода отримати королівну й півкоролівства. І брама до королівського двору не зачинялася. Цілими ватагами поспішали туди хлопці, з півдня й півночі, з заходу і сходу, верхи й пішки. Але жоден не переговорив королівни. Нарешті король оголосив, що кожному, хто не зможе переговорити його дочку, обсмалять вуха розпеченою кочергою. Бо королю набридло, що до його двору стікається стільки люду і все без пуття. Дійшла чутка про королівну й до трьох братів, синів убогого селянина. А що вони вдома ніколи навіть не наїлися досхочу, тільки голодних злиднів годували, то дужче, ніж будь-хто, захотіли здобути королівну й півкоролівства. Двоє старших братів були люди як люди, а найменший тільки те й робив, що цілими днями сидів коло печі і знічев’я пересипав руками попіл. За те його прозвали Пічкуром. Жили брати між собою в злагоді, тож задумали й до королівського двору податися гуртом. Вирушили вони в дорогу і не встигли далеко відійти від хати, як Пічкур знайшов здохлу сороку. — Знайшов! Знайшов! — вигукнув він. — Що ти знайшов? — спитали брати. — Здохлу сороку! — Тьху! Навіщо вона тобі здалася? Тільки зайва ноша у руці! Викинь її! — сказали брати. Вони завжди його повчали. — Е ні. Ану ж пригодиться, — відповів Пічкур. Пішли вони далі, і невдовзі йому трапилася лозина. Він також підняв її і вигукнув: — Знайшов! Знайшов! — Що ти ще знайшов? — спитали брати. — Лозину, — відповів Пічкур. — Тьху! Навіщо вона тобі здалася? Тільки зайва ноша в руці! Викинь її! — сказали брати. — Е ні! Ану ж пригодиться, — відповів Пічкур. Пішли вони далі, і Пічкурові трапився старий кухоль. — Хлопці, знайшов! Знайшов! — вигукнув він. — Та не репетуй так! Що ти знайшов? — спитали брати. — Кухоль! — Навіщо він тобі, такий старий і щербатий? Тільки марно в торбі теліпатиметься! Викинь його! — сказали брати. — Е ні! Ану ж пригодиться, — відповів Пічкур. Пройшли вони ще шмат дороги, і Пічкурові трапився закручений баранячий ріг. А за якийсь крок трапився й другий, такий самий, і хлопець вигукнув: — Знайшов! Знайшов! — Що ти ще знайшов? — спитали брати. — Два баранячі роги! — відповів Пічкур. — Дурний, навіщо вони тобі? — спитали брати. — Не знаю, ану ж пригодяться.Невдовзі по тому він побачив на дорозі клинок і знов похвалився братам: — Знайшов! Знайшов! — Навіщо ти збираєш всілякий мотлох? Що ти знайшов? — сердито вже спитали брати. — Клинок! — Викинь його! — сказали брати. — Е ні, ану ж пригодиться, — відповів Пічкур. Коли брати біля самого королівського двору переходили мочар, Пічкур нахилився й підняв з болота стоптану підошву. — Дивіться, хлопці, що я знайшов! — вигукнув він. — Ох, поки ти знайдеш свій розум, ми вже будемо в королівни. Що ти тягнеш з болота? — Стоптану підошву, — відповів Пічкур.
— Навіщо тобі ця погань? Викинь її! — Е ні, не викину. Ану ж і вона пригодиться. Може, я цим усім здобуду королівну і півкоролівства. — Аякже, неодмінно здобудеш, — засміялися брати, — королівна сквапиться на цей твій непотріб! Скоро вони опинилися в королівському дворі. Першим до королівни зайшов старший брат. — Добрий день, — привітався він. — Добрий день, — відповіла королівна. — Тут страшенно гаряче, — сказав старший брат. — А он під комином іще гарячіше, — відповіла королівна. Там на жару лежала напоготові розпечена кочерга. Як побачив старший брат ту кочергу, то зі страху й слова
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (35) »