Дивовижно. Як я пам’ятаю, це теорема Піфагора, хоч у школі з математики я мав трійку.

— Піфагора Самосського. Основи евклідової геометрії. Розпачлива самотність паралельних прямих, котрі ніколи не перетинаються.

— Як видається, ваша пам’ять у чудовому стані. До слова, а як же вас звати?

Осьдечки я завагався. Ім’я крутилося мені на язиці. За мить я якнайпереконливіше відповів:

— Моє ім’я — Артур Ґордон Пім.

— Ні, вас не так кличуть.

— Звісно, Ґордоном Пімом звали когось іншого. Він пішов геть і більше не повернувся.

Я силкувався дійти згоди з лікарем.

— Кличте мене... Ізмаїлом?^[23]

— Ні, вас звуть не Ізмаїл. Ну ж бо, напружтеся.

Однісіньке слівце. Наче в’їхати в стіну. Згадати Евкліда чи Ізмаїла мені було так само легко, як сказати «котилася торба з великого горба, а в тій торбі...» Але вимовити власне ім’я було все одно, що обернутися назад і — отакої, перед очима — стіна. Але ні, не стіна, намагався пояснити я лікареві:

— Жодних виразних завад, але щось подібне до блукання в тумані.

— Розкажіть, у якому тумані? — спитав.

— У мжичці, кілким пагорбом здіймається туман, під повівом містралю біліє шумуючи море...^[24] В якому тумані?

— Не збивайте мене з пантелику, я звичайнісінький лікар. Крім того, за вікном квітень, тож я не можу вам показати туман. Сьогодні 25 квітня.

— Квітень — найлютіший місяць.

— Я не надто начитаний, та, гадаю, це цитата. До слова, можна було б ще додати, що сьогодні День визволення^[25]. Знаєте, який нині рік?

— Безперечно, Америку вже відкрили...

— Не пригадаєте якоїсь дати до... до того, як ви прийшли до тями?

— Будь-яку? Тисяча дев’ятсот сорок п’ятий рік — закінчення Другої світової війни.

— Далеченько. Ні, наразі 25 квітня 1991 року. Якщо не помиляюся, ви народилися 1931-го, тож вам уже майже шістдесят.

— П’ятдесят дев’ять з половиною, якщо точно.

— Щодо математичних здібностей — усе просто фантастично. Бачите, з вами трапився, як би то мовити, нещасний випадок. Але, вітаю, ви лишилися на цьому світі. Та, очевидно, дещо таки вийшло з ладу. Така собі легка ретроградна амнезія. Не переймайтеся, зазвичай такі явища довго не тривають. Якщо ваша ласка, дайте відповідь ще на кілька питань. Ви одружений?

— Це я вас мушу питати.

— Так, одружений з однією надзвичайно привітною пані на ім’я Паола. Вона ходила за вами вдень і вночі, і лишень учора я змусив її піти додому, інакше вона б упала замертво. Зараз, коли ви прокинулися, я покличу її, але спочатку маю її підготувати. А наразі треба зробити ще кілька тестів.

— А якщо я сплутаю її з капелюхом?

— Як це?

— Якось чоловік сплутав дружину з капелюхом^[26].

— А, у книжці Сакса. Відомий випадок. Бачу, ви продвинутий читач. Та це не про вас, інакше ви б уже вважали мене пічкою. Може, ви не впізнаєте її, але з капелюхом не сплутаєте. Повернімося до вашої особи. Вас звати Джамбатіста Бодоні^[27]. Це вам щось нагадує?

Наразі моя пам’ять ширяла, наче планер, поміж гір і долин до неозорого обрію.

— Джамбатіста Бодоні був відомим друкарем. Та я достеменно знаю, що це не я. Таким же штабом я міг бути Наполеоном, і це було б все одно, що Бодоні.

— А чому ви згадали Наполеона?

— Бо Бодоні жив у часи Наполеона, ну, приблизно. Наполеон Бонапарт народився на Корсиці, став Першим консулом, взяв шлюб із Жозефіною, став імператором, захопив пів-Європи, зазнав поразки під Ватерлоо, віддав Богові душу 5 травня 1821 року на острові Святої Єлени, він стояв, немов непорушний, зітхнувши у передсмертний час^[28].

— Мабуть, мені слід прийти до вас, прихопивши енциклопедію, та якщо мене не зраджує пам’ять, якраз вона ж бо у вас виняткова. Одначе ви пам’ятаєте все, окрім себе самого.

— Це небезпечно?

— Відверто кажучи, не надто добре. Але ви не перший, з ким трапляється щось подібне. Будемо вас виплутувати.

Лікар попрохав підняти праву руку і торкнутися кінчика носа. Я чудово тямив, що таке «праворуч» і «ніс». Точнісінько в яблучко. Але відчуття було геть нове. Коли торкаєшся пальцем носа, відчуття таке, що маєш очі на вказівному пальці й дивишся у власне обличчя. Ніс у мене є. Гратароло стукнув мене чимось на кшталт молоточка по коліну, а потім то там, то тут по ногах і ступнях. Лікарі перевіряють рефлекси. Здається, рефлекси були такими, як треба. Врешті, я став почуватися виснаженим і, мабуть, знову задрімав.

Я прокинувся на місці і пробурмотів, що почуваюся ніби на космічному кораблі, як у фільмах (Ґратароло спитав, у яких, я сказав, що в усіх підряд, а потім згадав «Стар Трек»). Вони робили незрозумілі мені речі приладами, яких я ніколи не бачив. Гадаю, вони заглядали мені в голову, на що я радо погоджувався, але, заколиханий легеньким шумовинням, час від часу засинав знову.

Пізніше (чи то наступної днини?), коли знову прийшов Ґратароло, я саме досліджував ліжко. Мацав простирадла, м’якенькі, гладесенькі, приємні на дотик; а ось ковдра була не такою приємною, бо ледь поколювала пучки на пальцях. Я обертався і бив рукою по подушці, насолоджуючись тим, як вона прогинається всередину. Я робив «шльоп-шльоп» і мав з того надзвичайну втіху. Лікар спитав, чи я спромігся встати з ліжка. З сестриччиною поміччю я встав і, попри те, що у мене голова йшла обертом, стояв на власних ногах. Відчуваючи, як ноги тиснуть на долівку, а очі зведені в небо. Отак воно, стояти на ногах, утримуючи рівновагу. Наче на натягненій нитці. Міцно стояти. Мов русалонька...

— Молодець, тепер спробуйте дійти до лазнички і почистити зуби. Там має бути зубна щітка вашої дружини.

Я відповів, що ніколи не чищу зуби чужими щітками, але лікар зауважив, що дружина — то не чужинка. У ванній я побачив свою мармизу в люстерку. Принаймні я можу бути достатньо впевненим, що це я, бо ж, здається, дзеркало відображає те, що перед ним стоїть. Бліде, змарніле обличчя, довжелезна борода й отакезні синці під очима. Та гаразд, гадки не маю, хто я такий, але, як видається, справжнісіньке чудовисько. Не хотів би я зустріти себе на незалюдненій вулиці посеред ночі. Містер Гайд. Я зауважив дві речі. Одна з них, безсумнівно, паста, а інша — щітка. Треба спочатку взятися за тюбик і вичавити трішки пасти. Дивовижне, доладне відчуття, треба робити так якомога частіше, але якоїсь миті треба зупинитися. Спочатку та біла паста чпокає, як мильна бульбашка, а потім виповзає до краплі, як le serpent que danse^[29]. Ні, досить чавити пасту, бо вийде так, як у Брольо із сиром страккіно. Хто такий Брольо?

Паста пречудово пахне. «Чудово», — мовив герцог. Це веллеризм^[30]. Отже, із запахами так і є: щось приємне для твого язика і піднебіння, але, звісно, відчуваємо ми запахи