Енді Вейр МАРСІЯНИН

Мамі, яка зве мене бешкетником, та татові, який зве дідуганом.

Марсіянин

Енді Вейр

(переклад mosketrem https://toloka.to/t68314)

Розділ 1

Журнал: Сол 6 (прим. перекладача, Сол - марсіянська доба, триває 24 год. 39 хв. 35 сек.)

Я в глибокій сраці.

Це моє тверде переконання.

У сраці.

Шість днів із того, що мало стати найкращими двома місяцями мого життя, і все обернулось жахіттям.

Я навіть не знаю, хто це читатиме. Гадаю, хтось врешті знайде це. Може через сотню років.

Для протоколу… Я не помер 6-го Сола. Звісно уся команда думала, що помер, і я не звинувачую їх за це. Можливо через мене оголосять національний день жалоби, а моя сторінка на Вікіпедії міститиме такий рядок: “Марк Уотні - перша людина, що померла на Марсі.”

І це буде правдою, гадаю. Бо я точно помру тут. Просто не у Сол 6, як усі думають.

Отже… з чого почати?

Програма Арес. Людство націлюється на Марс щоб вперше відправити людей на іншу планету і розширити виднокрай своїх царин бла-бла-бла. Члени команди Арес 1 зробили свою справу і повернулись героями. Вони отримали паради, славу і любов усього світу.

Арес 2 зробив те саме, тільки на іншій ділянці Марса. Вони отримали міцний потиск руки і гаряче горня кави, коли дістались додому.

Арес 3. Ну… Це моя місія. Тільки… вона по суті не моя.

Головною була Капітан Ллюїс. Я був лише членом її команди. Насправді, я був найменш важливим членом команди. Я прийняв би командування місією лише якби нікого більше не лишилось.

І знаєте що? Тепер я командир.

Цікаво чи знайдуть цей журнал перш ніж решта команди помре від старості? Припускаю, що вони безпечно повернуться на Землю. Друзі, якщо ви читаєте це, знайте - це не ваша провина. Ви робили, що мали робити. На вашому місці я зробив би те саме. Я не звинувачую вас і радий, що ви вижили.

Гадаю, маю пояснити як влаштовані марсіанські місії, на випадок якщо це читатиме пересічна людина. Ми дістались до орбіти звичним шляхом, долетіли типовим кораблем до Гермесу. Всі місії Арес використовують Гермес на шляху до і з Марса. Він дуже великий і багато коштує, то ж НАСА збудувало лише один.

Після того як ми опинились на Гермесі, чотири додаткові безпілотні місії доправили нам паливо та інше забезпечення, а ми тим часом готувались до нашої подорожі. Коли усе було готове, ми вирушили до Марса. Але не дуже швидко. Дні спалення важного хімічного пального і низько-енергетичні транс-марсіянські орбіти залишились у минулому.

Гермес рухається за допомогою іонних двигунів. Вони дуже швидко виштовхують аргон позаду корабля щоб досягти мізерного значення прискорення. Річ у тому, що це не вимагає великої маси реагенту, то ж не багато аргону ( і ядерний реактор для живлення системи) дозволяють нам прискорюватись протягом усього шляху туди. Ви б не повірили якої швидкості можна досягти з невеликим прискоренням за довгий час.

Я міг би порозважати вас чудовими історіями про те, як весело нам було впродовж подорожі, та не буду. Було справді весело, та я нині не в гуморі для цих спогадів. Досить просто зауважити, що ми дістались Марса через 124 дні і не повбивали один одного.

Відтак ми взяли МСЧ (марсіянський спусковий човен) і рушили на поверхню. МСЧ - це просто велика бляшанка з кількома невеличкими рушіями і парашутами. Його єдина задача - доправити шістьох людей з орбіти Марса на його поверхню не вбивши жодної з них.

І тут починається справжня штука у дослідженні Марса: мати усе манаття, що нам потрібне, до самої нашої появи там.

У цілому 14 безпілотних місій привезли все, що могло б нам знадобитись при роботі на поверхні. Вони намагались якнайточніше примарсити усе забезпечення на одній ділянці і зробили це досить добре. Забезпечення вельми менш ламке ніж люди, і ним можна добряче гупати об ґрунт. Але воно любить сильно розлітатись навсібіч.

Природно, що вони не відправили нас на Марс поки не впевнились, що усе забезпечення лежить на поверхні, і його контейнери не тріснули. Від старту до завершення, разом із доправленням продуктів і обладнання, марсіянська місія триває близько 3 років. Насправді, забезпечення Аресу 3 було вже на шляху до Марса, коли команда Аресу 2 летіла додому.

Найважливішою частиною заздалегідь доправленого приладдя звісно був МЗЧ. “Марсіянський злітний човен.” Саме завдяки йому ми мали повернутись на Гермес після завершення операцій на поверхні. МЗЧ мав м’яку посадку (на відміну від вечірки кульок-пригунців, влаштовану решті забезпечення). Звісно, він був увесь час зв’язаний з Г’юстоном. і якби з ним щось трапилось, ми б облетіли Марс і повернулись на Землю взагалі без примарсення.

МЗЧ класний. Виявляється, за допомогою умілого набору хімічних реакцій із марсіянською атмосферою на кожен кілограм гідроґену, який ви привозите на Марс, ви можете зробити 13 кілограмів пального. Щоправда, це повільний процес. Наповнення баку потребує 24 місяці. Саме тому вони прислали його задовго до нашого прибуття сюди.

Тепер уявіть моє розчарування, коли я дізнався, що МЗЧ зник.

Просто сміховинна вервечка подій мало не довела мене до смерті. І ще дурніша - допомогла мені вижити.

Місія зпроектована витримувати піщані бурі з швидкістю до 150 км/год. То ж не дивно, що Г’юстон занервувався, коли на нас налетів вітер зі швидкістю 175 км/год. Ми одягли скафандри і з’юрмились у Габі (Габ - англ. Hab, скорочення від habitat, тобто житлове приміщення з необхідними умовами), на випадок втрати тиску. Та біда сталась не з Габом.

МЗЧ - це космічний корабель. У нього багато ламких частин. Він може витримати шторм протягом деякого часу, але не може вічно витримувати бомбардування піском. Після півтори години постійного вітру НАСА скасувало завдання. Нікому не хотілось припиняти місячну місію після шести днів, але якби МЗЧ покатувало ще трохи, ми б тут загрузли.

Довелось виходити під шторм, щоб дістатись із Габу до МЗЧ. Це був ризик, але іншого вибору ми не мали.

Усім дійшли окрім мене.

Наша головна тарілка зв’язку, котра передавала сигнали з Габу на Гермес, подібно до парашуту була відірвана від основи і захоплена струменем. На своєму шляху вона поламала масив приймальних антен. І одна із тих антен з розгону штрикнула мене. Вона пройшла через скафандр як куля крізь масло і розрізала мій бік, а я відчув найсильніший біль у житті. Не ясно пам’ятаю, як із мене вибило віддих (точніше, висмоктало), а вуха болюче запульсували через падіння тиску у скафандрі. Останнє, що запам’ятав, це Джогансен, яка відчайдушно тягнеться до