Литвек - электронная библиотека >> Артур Ігнатіус Конан Дойль >> Научная Фантастика >> Загублений світ >> страница 5
що, висловивши після зрілого міркування свої погляди, я не маю звички змінювати їх. Коли Ви прийдете, будьте люб’язні показати конверт цього листа моєму слузі Остіну, тому що йому ставиться в обов’язок захищати мене від нав’язливих негідників, що іменують себе репортерами. З повагою до Вас

Джордж Едуард Челленджер»

Така відповідь була отримана мною, і я прочитав її вголос Тарпові Генрі, що навмисно прийшов раніше до редакції, аби довідатися про результати моєї сміливої спроби. Тарп обмежився лише таким зауваженням:

— Кажуть, є якийсь новий кровоспинний засіб — кутикура або щось на зразок цього. Він діє краще за арніку.

Дивним і незрозумілим почуттям гумору наділені деякі люди!

Я одержав листа о пів на одинадцяту, але кеб без запізнення доставив мене до місця мого призначення. Будинок, біля якого ми зупинилися, мав досить значний вигляд, з великим порталом і важкими завісами на вікнах, що свідчило про добробут цього грізного професора. Двері мені відчинила смаглява сухенька людина непевного віку, у чорній матроській куртці і коричневих шкіряних гетрах. Згодом я довідався, що це був шофер, якому доводилося виконувати найрізноманітніші обов’язки, тому що лакеїв у цьому будинку не тримали. Його світло-блакитні очі допитливо оглянули мене з голови до ніг.

— Вас очікують? — запитав він.

— Так, мені призначено.

— Лист при вас? Я показав конверт.

— Правильно.

Цій людині, очевидно, не подобалось витрачати слів дарма. Я пішов за ним коридором, як раптом назустріч мені з дверей, що вели, мабуть, у їдальню, швидко вийшла жінка. Жвава, чорноока, вона була схожа скоріше на француженку, ніж на англійку.

— Одну хвилинку, — сказала ця леді. — Почекайте, Остін. Пройдіть сюди, сер. Дозвольте вас запитати, ви зустрічалися раніше з моїм чоловіком?

— Ні, пані, не мав честі.

— Тоді я заздалегідь хочу вибачитись перед вами. Мушу вас попередити, що це цілковито неможлива людина, у повному розумінні слова неможлива! Знаючи це, ви будете поблажливіші до нього.

— Я ціную таку увагу, пані.

— Як тільки ви помітите, що він починає втрачати самовладання, зараз же біжіть геть з кімнати. Не суперечте йому. За таку необережність вже багато хто поплатився. А потім справа набуває розголосу, і це дуже погано відбивається і на мені і на всіх нас. Про що ви збираєтеся говорити з ним, — не про Південну Америку?

Я не можу брехати жінкам.

— Боже мій! Це найнебезпечніша тема. Ви не повірите жодному його слову, що мене анітрохи не здивує. Тільки не висловлюйте своєї недовіри вголос, бо він почне буйствувати. Удайте, що вірите йому, тоді, можливо, все зійде щасливо. Не забувайте, він переконаний у власній правоті. У цьому ви можете не сумніватися. Він — сама чесність. Тепер йдіть — щоб йому не здалася підозріливою така затримка, — а коли побачите, що він стає небезпечним, по-справжньому небезпечним, подзвоніть у дзвіночок і постарайтеся стримати його до мого приходу. Я зазвичай справляюся з ним навіть у найважчі хвилини.

З цим підбадьорливим напуттям леді передала мене на піклування мовчазного Остіна, що під час нашої короткої бесіди стояв, немов вилита з бронзи статуя, яка уособлює найбільший спокій.

Він повів мене далі. Стукіт у двері, у відповідь з кімнати ревіння розлютованого бика, і я опинився віч-на-віч із професором. Він сидів на обертовому стільці за широким столом, заваленим книгами, картами, діаграмами. Як тільки я переступив поріг, стілець, що обертається, круто повернувся. У мене перехопило подих, коли я побачив цю людину. Я був готовий зустріти не зовсім звичайну особистість, але таке мені навіть не ввижалося. Найбільше вражали його розміри. Розміри і велична постава. Такої величезної голови мені в житті не доводилося бачити. Якщо я насмілився б примірити його циліндр, то, напевно, занурився б у нього по самі плечі. Обличчя і борода професора мимоволі змушували згадати ассірійських биків. Лице велике, м’ясисте, борода квадратна, синювато-чорна, хвилею спадала на груди. Незвичайне враження справляло й волосся — довге пасмо, наче приклеєне, лежало на його високому, крутому чолі. Ясні сіро-блакитні очі кинули на мене критичний, владний погляд з-під волохатих чорних брів. Я побачив широчезні плечі, могутні груди колесом і дві величезні руки, що густо заросли довгим чорним волоссям. Якщо додати до всього цього розкотисто-рикаючий, громоподібний голос, то ви зрозумієте, яке було моє перше враження від зустрічі зі знаменитим професором Челленджером.

— Ну? — зухвало промовив він. — Що вам завгодно?

Мені стало зрозуміло, що, якщо я відразу в усьому зізнаюся, інтерв’ю не відбудеться.

— Ви були настільки добрі, сер, що погодилися прийняти мене, — смиренно почав я, протягаючи йому конверт.

Він вийняв із шухляди столу мій лист і поклав його перед собою.

— То ви та сама молода людина, що не розуміє азбучних істин? Однак, наскільки я можу судити, мої загальні висновки удостоїлися вашої похвали?

— Безумовно, сер, безумовно! — Я постарався вкласти в ці слова всю силу переконання.

— Скажіть, будь ласка! Як це підкріплює мої позиції! Ваш вік і ваша зовнішність роблять таку підтримку подвійно цінною. Ну що ж, краще вже мати справу з вами, ніж з чередою свиней, що накинулися на мене у Відні, хоча їхнє верещання не більш образливе за рохкання англійського кабана. — І він люто блиснув очима, відразу зробившись схожим на представника вищезгаданого племені.

— Вони, здається, поводилися обурливо, — сказав я.

— Ваше співчуття недоречне! Смію вас запевнити, що я сам можу справитися зі своїми ворогами. Притисніть Джорджа Едуарда Челленджера спиною до стіни, сер, і більшої радості ви йому не дасте. Отож, сер, давайте зробимо все можливе, щоб скоротити ваш візит. Вас він навряд чи ощасливить, а мене і поготів. Наскільки я розумію, ви хотіли висловити якісь свої міркування з приводу тих тез, що я висунув у доповіді.

У його манері розмовляти була така безцеремонна прямолінійність, тому хитрити з ним виявилося нелегко. Все-таки я вирішив затягти цю гру, розраховуючи на те, що мені випаде можливість зробити кращий хід. На відстані все складалося так просто! О моя ірландська спритність, невже ти не допоможеш мені зараз, коли я найбільше тебе потребую? Пронизливий погляд сталевих очей позбавляв мене сил.

— Ну, не змушуйте мене чекати! — прогримів професор.

— Я, зрозуміло, тільки починаю прилучатися до науки, — сказав я з найдурнішою посмішкою, — і не претендую на більше, ніж звання скромного дослідника. Та все-таки мені здається, що в цьому питанні ви виявили зайву строгість до Вейсмана. Хіба отримані звідти докази