цього не зміниш. Раз мене викликали, я мусив розібратися з цим особисто.

Звичайне порушення безпеки. Нічого особливого.

Але це виснажувало. Тому коли я пірнав до тунелю, що вів назад до станції Гілтоп, я виставив час прибуття на кілька годин після свого зникнення звідти. Коли я прибув, столи вже готували до подачі кави з десертом.

Хтось простягнув мені мікрофона, і я двічі стукнув по ньому, привертаючи увагу. Я стояв перед вікном, а за моєю спиною палала видовищна вечірня зоря.

– Пані та панове, – сказав я, – дозвольте мені ще раз привітати вас у пізньому крейдовому періоді. Це остання дослідницька станція перед Епохою ссавців. Утім, хвилюватися не варто – до метеора, що остаточно поховав усі надії динозаврів, ще залишається одна-дві тисячі років. – Я перечекав сміх, а тоді продовжив.

– Якщо ви поглянете назовні, то побачите Джину, одну з наших диноєгерів, яка саме встановлює запашну приманку. Джино, помахай нашим гостям.

Джина вовтузилася з невисокою триногою. Весело нам помахавши, вона знову взялася до роботи. У шортах кольору хакі та ще з тим білявим хвостиком на голові вона здавалася типовим захопленим наукою дівчиськом. Але Джині було призначено стати однією з кращих завробіхевіористів у світі, і вона теж знала це. Чутки поширилися, незважаючи на всі наші зусилля.

Тепер Джина задкувала до станції, на ходу розмотуючи запалювальний дріт. Вікна станції були на другому поверсі, а єдиним отвором у стінах першого були броньовані двері.

– Для цієї демонстрації Джині доведеться зайти всередину, – сказав я. – Ніхто не захоче опинитися назовні без захисту після того, як приманка спрацює.

– А що в ній? – гукнув хтось.

– Кров трицератопса. Ми сподіваємось принадити хижака, а може, навіть, і короля хижаків – самого тиранозавра-рекса. – Серед гостей прокотилося схвальне бурмотіння. Про цього хлопця чули усі. Він був справжньою зіркою. Я легко перемкнувся в режим лекції. – Якщо розкрити череп тиранозавра, то можна побачити надзвичайно велику нюхову частку мозку, відношення якої до загального його об’єму найбільше серед усіх тварин за винятком грифів. Рекс може винюхати свою здобич, – зазвичай це падло, але я не став казати цього вголос, – за кілька миль. А тепер слідкуйте уважно.

Приманка вибухнула і перетворилася на клуби рожевого туману.

Я кинув оком у бік столу де Шервілів і побачив, як Мелюзина витягла ногу зі своїх шпильок і провела нею Гокінсових штанях. Той почервонів.

Її батько нічого не помітив. Мати, – мачуха, якщо бути точним, – та все побачила, але не надала цьому значення. Для неї це було цілком зрозумілою жіночою поведінкою. Я не міг не зауважити, які в Мелюзини гарні ніжки.

– На це знадобиться кілька хвилин. Поки ми чекаємо, дозвольте звернути вашу увагу на відмінні тістечка від нашого шеф-кухаря Руперта.

Я вклонився під увічливі оплески і почав обхід столиків. Дотепний жарт одним, слова захоплення іншим. Світ уже давно зупинився б, якби його коліщата не змащували лестощами.

Поки я дістався столу де Шервілів, Гокінсове обличчя геть ізблідло.

– Сер! – він скочив на ноги. – На одну хвилинку, будь ласка.

Він майже тягнув мене від столу.

Коли ми залишилися наодинці, він аж затинався:

– Т-та юна леді, в-вона х-хоче…

– Знаю я, чого вона хоче, – спокійно сказав я. – Вона вже в такому віці, коли можна приймати власні рішення.

– Ви не розумієте! Мені ніяк не можна повертатися за той стіл. – Гокінс і справді щиро мучився. Спершу я подумав, що він чув якісь балачки, зловісні натяки про свою подальшу кар’єру. Однак  врешті я вирішив, що справа не в цьому. Тут коїлося щось інше.

– Гаразд, – сказав я. – Тікай. Але я не люблю таємниць. Напиши детальне пояснення і залиш на моєму столі. Ніякого крутійства, зрозуміло?

– Так, сер. – Полегшення розлилося молодим вродливим обличчям. – Дякую, сер.

Він уже йшов.

– О, ще одне, – сказав я мовби мимохідь, потай себе ненавидячи. – Не наближайся до свого намету, поки усе не скінчиться.

Не можу сказати, що де Шервілі заплескали в долоні, коли я повідомив їм, що Гокінсу раптом стало зле і що я його замінятиму. Але тоді я витяг із кишені зуб тиранозавра і простягнув його Філіпу. Ящер просто загубив його – рекси, знаєте, втрачають багато зубів – але згадувати про це я не бачив потреби.

– Він, здається, гострий, – помітила місіс де Шервіль не без тривоги.

– І зазублений. Мабуть, наступного разу за вечерею можна буде спитати у матері дозволу використовувати його замість ножа, – запропонував я хлопцеві.

Це його полонило. Діти мінливі. Філіп миттєво забув про Гокінса.

Проте Мелюзина не забула. Вона підвелася, очі палали гнівом. Вона жбурнула серветку на підлогу:

– Хотіла б я знати, – почала вона, що ви собі…

На щастя, саме тоді прибув Сатана.

Тиранозавр мчав схилом зі швидкістю, яку лиш досвідчений палеонтолог міг назвати меншою за оптимальну. Навіть вмираючі рекси рухаються швидко.

Люди пороззявляли роти.

Я витяг із кишені мікрофон і швидко пішов наперед.

– Народ, нам пощастило. Хотів би зазначити для тих, чиї столики біля вікон, що скло витримує тиск у три тони на квадратний сантиметр. За ним вам не загрожує жодна небезпека. Але вам випала нагода побачити ефектну виставу зблизька. Ті ж, чиї столи позаду, певно, захочуть підійти трохи ближче.

Юного де Шервіля наче вітром здуло.

Те створіння вже майже добігло до нас.

– Тиранозаври надчутливі до запахів, – нагадав я. – Як вони зачують кров, їхній мозок шаленіє. Їх охоплює несамовита жага кого-небудь ізжерти.

Кілька крапель крові розбризкалися по вікну. Угледівши нас, Сатана стрибнув і спробував проламати собою скло.

Гуп! Скло загуділо і затрусилося від удару. Гості зойкали й верещали, кілька людей скочило на ноги.

За моїм сигналом струнний квартет знов узявся до своїх інструментів і почав грати, а тим часом Сатана, це неперевершене втілення несамовитої люті, стрибав, гарчав і кидався на нас. Музики вибрали скерцо з фортепіанного квінтету Шостаковича.

Скерцо зазвичай веселять публіку, але нестримні вихори звуків, що звучать у більшості з них, роблять їх ідеальним акомпанементом для нічних жахіть і шаленства хижого динозавра.

Гуп! Могутня голова знов і знов билася об скло. Тривалий час наш Сатана полосував