свою промову, клацання камер стихає. Але всі бурхливо й довго аплодують вчителям, бо вони теж неймовірні; їм дарують квіти, цукерки й кожному записничок із жартами.
— А тепер сьомий клас хоче подякувати вам піснею, — оголошує Анне. — Готові, хлопчики й дівчатка?
Батьки точно готові! Угору здіймається ліс камер.
Іне смикає мене за руку. Я дивлюся на неї. Ми пригинаємося і, ховаючись за спинами однокласників, втікаємо за лаштунки. Ніхто й не помітив.
— Ходімо, — каже Іне.
Я йду за нею зі сцени. Ми обходимо шкільну будівлю й тихенько прокрадаємося у спортзал з запасного входу. Поза спинами батьків.
Іне заштовхує мене до кімнатки з гімнастичним матами. Розсувні двері відчинені. Тож нам добре видно сцену.
— Що ти задумала? — шепочу я.
— Дивись, — Іне киває у бік сцени.
Там стоїть наш клас. Кевін, і Сара, й Емілія, і всі-всі, з ким ми ходили до школи сім років. «Це ми, це ми, браття й сестри завтрашнього дня», — співають вони — такі милі й зворушливі.
— Зараз побачиш, — каже Іне.
Пісня закінчується. Настав час піднімати плакати. «УРА НАШІЙ ШКОЛІ» — має бути на них написано, коли Вільде, Емілія та Кевін у правильній послідовності піднімуть кожне свій плакат.
Вільде піднімає «УРА», Емілія — «НАШІЙ». З квіточками й кульками. Тепер Кевінова черга. Він стріпує головою, відкидаючи назад волосся, і піднімає плакат. Але на ньому чомусь не написано «ШКОЛІ».
Там написано «СПОСОБИ ЗАСТОСУВАННЯ КОНДОМІВ».
Батьки в залі відразу це помічають. Лиш не Кевін. Він далі усміхається і театрально стріпує головою — під сміх залу. Камери клацають, мов шалені.
Першим з хлопців завважує підміну Оскар. І тоді ми з Іне ще глибше ховаємося за матами.
— Ти божевільна! — пирхаю я.
— Ага…
А тоді стається найдивовижніше в моєму житті. Іне бере долонями мої щоки й цілує мене. І не звичайним коротким цмоком. А довгим, теплим поцілунком, який пахне літом і трохи гумою гімнастичних матів. Потім уважно на мене дивиться.
— То що, готовий?
Я розумію, що вона має на увазі. Хоч і досі онімілий від губ аж до кінчиків пальців на ногах. Лише я можу зрозуміти, про що вона. Бо я теж такий самий божевільний, як і Іне.
Ми вже так робили. Багато разів. Синхронно залазили кожен на своє дерево, тримаючи за кінці дошку. Надто тоді, коли були меншими й випробовували, як високо над землею зуміємо по ній пройти. До третьої гілляки посередині дерев це нам добре вдавалося. А ось вище було вже страшно. Вище гілки густіші, та й дошка важка. Не раз бувало, що вона ледь не вислизала з рук. — Знаєш, — каже раптом Іне зі свого дерева, — нам бракує Уле. Звісно, нам бракує Уле. Ще й у такий день! Бо хоч він і не ходить дошкою, але часто буває тут разом з нами. Уле наш друг. Як без нього! Однією рукою я набираю смс-ку. Сподіваюся, він її почує. Ми довго дряпаємося нагору. Іне ще важче, ніж мені. Бо вона в сукні, і поділ весь час зачіпається за гілки. Зрештою, ми таки вилазимо. На самі вершечки дерев. Кладемо дошку на гілки, які примітили собі вже давно, ще з дитинства. Трохи її гойдаємо, щоб упевнитися, чи надійно лежить. — Привіт! — кричить знизу Уле. Таки побачив смс-ку! — Привіт! — відповідаємо з десятиметрової висоти. — Ти готовий? Уле готовий. Ми — також.
Я перший стаю на дошку. Новеньким чорним черевиком. Іне чинить так само. У своїй світло-блакитній сукенці в квіточки. І ми йдемо. Розпростерши руки, дивлячись поперед себе. Іне і я, кожний від свого дерева. Я не дивлюся униз. Давно вже цього навчився. Дивлюся просто в очі Іне, а вона підходить дедалі ближче. Я теж наближаюся до неї. Одна нога поперед другої, аж доки відчуваю її подих на своєму обличчі. Десять метрів до землі. Дуже небезпечно. Але ж Уле сидить на пеньку під нами. Тому нічого не може статися. Нічого в усьому світі.
Я усміхаюся до Іне. Її волосся ледь тріпотить на вітрі, сукня — теж. У неї досі зелені очі. Досі маленькі вушка й трохи викривлений передній зуб. І все ж я думаю: «Вона стала інакшою. Це — цілком нова Іне».
Так я і відчуваю: цієї миті усе на світі змінилося. Іне, тато і цілий Всесвіт. Берези, весна й останній день у сьомому класі. — Шаленство, — шепоче Іне, очі в неї блищать. — Баланс, — шепочу я. Є стільки способів балансувати. Для Сіґне Сальвесен життя найліпше балансує без чоловіка й дітей. Вона досі щаслива, що колись припустилася помилки й спізнилася на власне весілля. У сім’ї Іне батьки балансують кожне окремо, у своїх домівках. Та все ж по обидва боки від Іне. На щастя! Для батьків Уле життєвий баланс — сидіти на коцику, тримаючись за руки. І навмисне відчиняти вікна, коли вдома печуть булочки. Однак балансують не лише люди. Природа теж іноді балансує, щоб втримати рівновагу. Таке мені тато сказав. Шторми, зливи й навіть торнадо вирують тому, що атмосфера намагається утримати рівновагу. У житті слід поводитися, як у розпал бурі: намагатися думати цілісно. І я думаю: «Цілісність — це не так уже й погано». Моя цілісність, наприклад, сформувалася і виросла. На два сантиметри від лютого. Тож за рік, я вже буду, можливо, не найменшим хлопцем у старшій школі. Хоча маленький зріст не така вже й біда. Онде Місяць також маленький. А митці усього світу писали про нього вірші й пісні. «Місячну сонату», наприклад, або «Місячне сяйво». Я, до речі, передумав ставати адвокатом. Склав собі зовсім інший — новий список. Він далі називається Думки Антона Альбертсена про астрономічний баланс, але в ньому вже йдеться геть про інше. Віднедавна ми з татом дуже часто розмовляємо про Всесвіт. Я почав замислюватися, чи не стати мені, як виросту, астрономом. Бо там, у Всесвіті, стільки дивовиж! Весь час пізнаєш щось нове. А найдивовижніше, що я збагнув: тато мав рацію. Я СПРАВДІ у доброму товаристві. Це правда.
Насамкінець переповім, що тато розказав мені про Всесвіт, після того як я увесь вечір провисів задом надвір з вікна Іне:
Баланс буває дуже різним. Дехто може втримувати рівновагу й в перекошеному стані. От як Земля. Вона досі має схилену вісь після зіткнення з Теєю. Земна куля кружляє у Всесвіті перекособочена, і їй це не шкодить. Так навіть ліпше. Бо якби Земля оберталася навколо своєї осі з Північним полюсом, розташованим вертикально, усе було б інакше. Ми не мали б пір року, білих ночей і зимової піврічної темряви, лижних прогулянок із гарячим какао чи довгих світлих вечорів з крихітними ніжно-зеленими березовими листочками. Тож усе на ліпше… Але найдивніше ось це. Знаєте, хто утримує Землю
Ми вже так робили. Багато разів. Синхронно залазили кожен на своє дерево, тримаючи за кінці дошку. Надто тоді, коли були меншими й випробовували, як високо над землею зуміємо по ній пройти. До третьої гілляки посередині дерев це нам добре вдавалося. А ось вище було вже страшно. Вище гілки густіші, та й дошка важка. Не раз бувало, що вона ледь не вислизала з рук. — Знаєш, — каже раптом Іне зі свого дерева, — нам бракує Уле. Звісно, нам бракує Уле. Ще й у такий день! Бо хоч він і не ходить дошкою, але часто буває тут разом з нами. Уле наш друг. Як без нього! Однією рукою я набираю смс-ку. Сподіваюся, він її почує. Ми довго дряпаємося нагору. Іне ще важче, ніж мені. Бо вона в сукні, і поділ весь час зачіпається за гілки. Зрештою, ми таки вилазимо. На самі вершечки дерев. Кладемо дошку на гілки, які примітили собі вже давно, ще з дитинства. Трохи її гойдаємо, щоб упевнитися, чи надійно лежить. — Привіт! — кричить знизу Уле. Таки побачив смс-ку! — Привіт! — відповідаємо з десятиметрової висоти. — Ти готовий? Уле готовий. Ми — також.
Я перший стаю на дошку. Новеньким чорним черевиком. Іне чинить так само. У своїй світло-блакитній сукенці в квіточки. І ми йдемо. Розпростерши руки, дивлячись поперед себе. Іне і я, кожний від свого дерева. Я не дивлюся униз. Давно вже цього навчився. Дивлюся просто в очі Іне, а вона підходить дедалі ближче. Я теж наближаюся до неї. Одна нога поперед другої, аж доки відчуваю її подих на своєму обличчі. Десять метрів до землі. Дуже небезпечно. Але ж Уле сидить на пеньку під нами. Тому нічого не може статися. Нічого в усьому світі.
Я усміхаюся до Іне. Її волосся ледь тріпотить на вітрі, сукня — теж. У неї досі зелені очі. Досі маленькі вушка й трохи викривлений передній зуб. І все ж я думаю: «Вона стала інакшою. Це — цілком нова Іне».
Так я і відчуваю: цієї миті усе на світі змінилося. Іне, тато і цілий Всесвіт. Берези, весна й останній день у сьомому класі. — Шаленство, — шепоче Іне, очі в неї блищать. — Баланс, — шепочу я. Є стільки способів балансувати. Для Сіґне Сальвесен життя найліпше балансує без чоловіка й дітей. Вона досі щаслива, що колись припустилася помилки й спізнилася на власне весілля. У сім’ї Іне батьки балансують кожне окремо, у своїх домівках. Та все ж по обидва боки від Іне. На щастя! Для батьків Уле життєвий баланс — сидіти на коцику, тримаючись за руки. І навмисне відчиняти вікна, коли вдома печуть булочки. Однак балансують не лише люди. Природа теж іноді балансує, щоб втримати рівновагу. Таке мені тато сказав. Шторми, зливи й навіть торнадо вирують тому, що атмосфера намагається утримати рівновагу. У житті слід поводитися, як у розпал бурі: намагатися думати цілісно. І я думаю: «Цілісність — це не так уже й погано». Моя цілісність, наприклад, сформувалася і виросла. На два сантиметри від лютого. Тож за рік, я вже буду, можливо, не найменшим хлопцем у старшій школі. Хоча маленький зріст не така вже й біда. Онде Місяць також маленький. А митці усього світу писали про нього вірші й пісні. «Місячну сонату», наприклад, або «Місячне сяйво». Я, до речі, передумав ставати адвокатом. Склав собі зовсім інший — новий список. Він далі називається Думки Антона Альбертсена про астрономічний баланс, але в ньому вже йдеться геть про інше. Віднедавна ми з татом дуже часто розмовляємо про Всесвіт. Я почав замислюватися, чи не стати мені, як виросту, астрономом. Бо там, у Всесвіті, стільки дивовиж! Весь час пізнаєш щось нове. А найдивовижніше, що я збагнув: тато мав рацію. Я СПРАВДІ у доброму товаристві. Це правда.
Насамкінець переповім, що тато розказав мені про Всесвіт, після того як я увесь вечір провисів задом надвір з вікна Іне:
Баланс буває дуже різним. Дехто може втримувати рівновагу й в перекошеному стані. От як Земля. Вона досі має схилену вісь після зіткнення з Теєю. Земна куля кружляє у Всесвіті перекособочена, і їй це не шкодить. Так навіть ліпше. Бо якби Земля оберталася навколо своєї осі з Північним полюсом, розташованим вертикально, усе було б інакше. Ми не мали б пір року, білих ночей і зимової піврічної темряви, лижних прогулянок із гарячим какао чи довгих світлих вечорів з крихітними ніжно-зеленими березовими листочками. Тож усе на ліпше… Але найдивніше ось це. Знаєте, хто утримує Землю