- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (61) »
Леонід Тендюк НА КОРАЛОВИХ АТОЛАХ Повість та оповідання
ТУАМАКО
І голос вітру, й неба вись, І океан довкола… Веслуй, човняр, та стережись Підступного атола!ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З МРІЇПісня полінезійських рибалок
Покружлявши над хатою, сизокрилий турман, мабуть, не помітив голубника, спорудженого за повіткою. Він знову злинув у небо. В таких випадках, якщо прибивається чужак, виганяють усіх голубів — щоб вони принадили залітного птаха. Я наважився вже бігти по тичку, як раптом зупинився. Навіщо вона?! Адже голубів у мене немає. Було двійко, та кіт, клятий, зжер. А турман все вище й вище линув у небо. Його тріпотливі крильця не переставали мерехтіти у мене перед очима. Неначе дві хмаринки, гнані вітром. Потім він перетворився на ледь помітну цятку — стало важко встежити за його польотом. А далі й зовсім розтанув у блакитній височині. Та я не відступав од свого! Швиденько налив у ночви води, приліг біля них — ще зіркіше заходився вдивлятися в голубінь неба, що відбилося на притихлому водяному плесі. Турман то з’являвся — з метелика завбільшки, — то знову зникав серед бездонного піднебесся. Я мов прикипів до ночов: боявся навіть ворухнутися, щоб, чого доброго, не втратити з-перед очей турмана. І все даремно! Голуба, хоч плач, не було. А з води на мене дивився хтось чужий і незнайомий. Худе, веснянкувате обличчя. Здивовані, сіро-зелені очі. Віхоть чуба, злинялого від сонця. Вуха, — та ні, то не мої вуха! — схожі на крила кажанів, коли ті, ширяючи в темряві, ловлять надокучливих комах. Невже то я? Жах який! І скільки ж мені років? Майже вісім… Аби не псувати і так зіпсованого через невловимого чужака настрою, ляснув долонею по воді. Іскристі бризки розлетілися довкола. Запалили дивовижні райдуги. Там, де ще недавно в голубому небі тріпотіли крилечка, тепер ходили зморшкуваті брижі. Коли вони вляглися і знову на воді заголубіла височінь, турмана вже не було. Він зник безслідо. Оце й усе!.. Легко наполохати заповітну мрію, яка привиділася неждано. От і я думав: приручу голуба — він повернеться й назавжди залишиться в мене. Та, як видно, не велося мені з голубами. І, може, через те, що вода мене вабила більше, ніж турмани. Хата наша крайня в селі. На високому оточеному урвищем пагорбі. Урвище раніш глибочіло з трьох боків, а з четвертого, з тилу себто, до хати підступали буйногриві степи. Колись тут не було яруг — курган степовий самотів, з давніх-давен названий Козацькою могилою. В’юнився під ним і вів ген у поле неширокий обсаджений тополями шлях. Усе те давно змінилося. Відтоді, як село розрослося і люди заходилися ставити нові хати, під Козацькою могилою, на якій тулиться наша мазанка, виник невеликий котлован — глинище. Його спочатку викопали з одного боку. Та він розростався дедалі більше й більше, поки й зовсім, ще з двох сторін, не охопив пагорбок. Щоразу, коли в селі ряснішало хат, на будівництво яких глину стали брати з тієї могили, глибшало й урвище. І дядько Федос, про якого я ще розповім, пояснив, ніби хата наша стоїть на півострові. Та якщо глинище викопають і з боку поля, то ми з мамою опинимося на острові. Почувши цю новину, мати моя тяжко зітхнула, а я від радості заплескав у долоні. Хто ж би не зрадів такому! Серед степу — і раптом на острові. Внизу, якщо глянути з вікна хати, ставок хлюпотить, верболіз кучерявиться, звисаючи довгим віттям над гаткою. Навіть спекотної днини там прохолода й смарагдовий затінок. Не встигне вітерець торкнутися крислатого гілля, як воно вже гойдається, шепоче, мов живе. Сонячні зайчики вистрибують; крізь гущавину, в просвіти, видно осоку, що лисниться шаблюками зеленими. І коли, буває, примружиш очі, замрієшся, — здається, неначе й ставок не ставок, і я не я. Ніби то море бурхливе, яке мені випало перепливти. З греблі нашого ставу, мов із капітанського містка, видно все село, розкидане по крутосхилах та неглибоких вибалках. Ми, хлопчаки, полюбляємо збиратися тут. Грудками б’ємо жаб, у червоних і білих граємо, а заодно спостерігаємо, що діється навкруги: хто до крамниці пішов, а хто до кузні, де співають дівчата і як лається з дідом зла баба Маковеїха. Ніщо не уникає нашої уваги! Взагалі, в селі кілька ставків. Один — той, що коло млина, глибокий-пре-глибокий. З крутими, обривистими берегами. З водокрутами на середині. Старі люди розповідають, буцімто в ньому, серед корчів та струхлявілих пеньків, живуть довгокосі русалки. Воно, може, й справді існує, оте чортовиння. Бо, коли увечері йдеш гаткою, крізь густе вербове галуззя іноді можна угледіти іскристі вогники. Одні кажуть, що то у плавнях — там, де залягає торф і примарно стирчать шпичаки зчорнілого очерету, — палахкотять болотяні вогні. Інші твердять, ніби то очі підступних русалок, котрі підстерігають запізнілих перехожих. Так воно чи ні — не знаю. Але мати заборонила там купатися, наказала обходити ставок десятою дорогою, щоб часом довгокосі підступниці не залоскотали та не затягли в свій темний вир. Отоді-то я із своїми товаришами — Миколою й Сергійком — і почав ходити до іншого ставу. Води в ньому через край. Вона затопила городи, вишняки та пагорки по всьому березі. І тепер горби на неозорому чистоводді, яке деінде поплямоване цятками зеленої ряски, здаються острівцями в океані — тими загадковими суходолами, про які ми читали в книжках. Ми довго з хлопцями сушили голову, як би його потрапити на ті острівці. Вбрід дістатися туди неможливо. Ми зруйнували мого спорожнілого голубника, прив’язали дошки до висохлої вербової колоди, і вийшов нівроку пліт, чи то ба — шхуна. Покликавши свого нерозлучного супутника, кудлатого Барбоса, котрий супроводить нас усюди, повантажилися на шхуну й вирушили у плавання до «островів». У нас все було так, як на справжньому кораблі. Микола — найстарший серед нас — був капітаном, Сергійко — за штурмана, показував, куди пливти, а я, стерновий матрос, довжелезною тичкою впирався в грузьке дно і повільно гнав пліт на середину зеленавого плеса, де бовваніли напівзатоплені пагорби та буяли кущі. Вишневе верховіття, розкинуте над водою, здавалося мені
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (61) »