Василь Земляк ПІДПОЛКОВНИК ШИМАНСЬКИЙ

Підполковник Шиманський

PATER PATRIAE

У вичахлих коминах допізна не могло вгамуватись галасливе галиччя, що водилось тут віддавна. То був лемент народження, який завжди збігався з цвітінням черемхи в Олександрівському саду. В такі ночі Сталін любив постояти біля розчиненого вікна, з-за штори дивитись на вигаслу Москву й почувати себе Маленькою, звичайною, навіть дещо пригнобленою людиною, якій все ж не хотілось залишатись такою занадто довго. Важко було примиритися з думкою, що набігала в такі хвилини майже підсвідомо: колись йому доведеться облишити весь оцей звичний світ, а якесь там галиччя в коминах кричатиме вічно, і черемха в Олександрівському саду цвістиме ще безліч весен, та розв’язна музика в «Націоналі» злорадітиме і в найгірші для нас часи. Смуток і ще якесь нез’ясовне почуття, дуже близьке до гризот, охоплювали його в такі хвилини; він зачиняв вікно, бо не мав іншого способу відгородитися од вічного світу, і знову ставав таким, яким уявлявся людству з книги Анрі Барбюса «Сталін» та ще по тих небагаточисельних фотографіях, які ось уже цілу епоху з’являлися з залізною періодичністю — двічі або тричі на рік, але так і не могли вдовольнити Допитливого людства, бо, власне, нічого нового не відкривали про його життя. Що ж до скульптур, то незважаючи на їх багато-чисельність, вони всі були однаково безпомічні і його самого відштовхували своєю недосконалістю.

Генерал, який прийшов на доповідь останнім (Сталін залишав найконфіденціальніші доповіді на кінець), цього разу більше, ніж будь-коли, був вражений своїм, щоправда вже не новим, відкриттям. До нього неквапом ступав стомлений, змучений безсонням, зовсім не такий величний, як на офіціозах, а звичайний чоловік, явно обтяжений, може, не стільки маршальським мундиром, як обов’зками головнокомандуючого. Його обличчя було колись легко вражене віспою, її сліди потім все життя проступали в хвилини неспокою, а рудувате волосся раптово, буквально цієї ночі, вдарила сивина на скронях, сивина, якої раніше генерал не помічав, а художники ще довго й даремно приховуватимуть її од світу.

Він потис генералові руку і байдуже, наче знову забувши про нього, пішов до свого службового столу і якусь мить стояв там мовчки, чекаючи, поки генерал всядеться і відкриє свого портфеля з таємними паперами для доповіді.

Сталін, як і будь-хто на його місці, з підозрою ставився до портфелів (адже точилась жорстока війна), але цей не викликав у нього і найменшого занепокоєння. В його кабінеті всяк знав своє місце, яке могло визначитись з першої аудієнції, — Сталін мав на те неабияку пам’ять і не любив, коли люди плутали свої крісла. Знаючи це, генерал сів на стілець, вже здобутий ним раніше, сам же хазяїн стояв, зіпершись долонями об стіл так, що генерал не бачив його пальців (один з них був достоту прокурений), а тільки чув зосереджене, а може, нетерпляче їх постукування. Сталін цінував цього генерала розвідки, який з самого початку війни вів спостереження за ставкою Гітлера і про найменші свої відкриття, гідні уваги головнокомандуючого, доповів дав особисто йому.

— Цю саму злополучну директиву № 41^[1]я одержав ще з двох джерел, з тим же грифом Ganz geheim.

— Від союзників? — перепитав генерал з ноткою іронії.

— Не має істотного значення — від кого. Але якщо цей граф і наші таємниці оберігає в такій же мірі, то німці про нас теж знають не менш, ніж ми про них.

— «Цілком таємно» звучить переконливіше, ніж Ganz geheim, — посміхнувся генерал. А Сталін подумав, що зловживання цим грифом буде тривати ще довго, роки одні щось приховуватимуть від інших, але ті, що ставлять його на паперах та істинах, можуть лише втішати себе, ніби вони є володарями якихось таємниць, тоді як світ інколи дізнається про все раніше від них самих.

— Я вже вам доповідав, що кілька днів тому Килиможер залишив Східну Пруссію і виїхав у невідомому напрямку. Смоленськ і Лубни, виявляється, були лише вигадкою їхньої розвідки. Килиможер, очевидно, побоявся такого близького сусідства з нами. Поки що він зупинився у Вінниці.

— Це перевірено?

— Ні. Полковник чомусь мовчить.

— У нього ускладнення?

— Навпаки, пробивається в ад’ютанти.

— Порадьте, нехай не поспішає. Найбільша війна ще попереду. Але чому ж мовчить?

— Мабуть, просто не встиг облаштуватись на новому місці. Але в нього появився гарний помічник.

— Його найкращий помічник — сам Килиможер.

— Одержано лист на ваше ім’я…

— Від Килиможера? — пожартував Сталін, хоча з деяких пір справді міг чекати від Гітлера якого завгодно віроломства.

То був лист із безвісті, звичайний, від руки, ще не помічений грифом «цілком таємно». Лист підписаний підполковником Шиманським, який, на жаль, не значився ні в діючій армії, ні серед загиблих смертю хоробрих, а був між тими, про кого надходили родичам оті одіозно-короткі, сповнені прихованого докору повідомлення, як оце, що два місяці тому прийшло в Москву, на Малу Ординку, 36,— дружині Шиманського: «Ваш чоловік підполковник Шиманський В. А. пропав безвісти в лютому 1942 року». Генерал буквально сьогодні вже встиг побувати на Малій Ординці, мав розмову з дружиною Шиманського, яка лишилась з двома малолітніми доньками, але після цього повідомлення не одержує на них ні копійки. Діти прийняли було генерала за батька, і він почував себе дещо незручно, — не думав, що в Шиманського така малеча, і навіть не захопив якогось гостинця.

Сталін помітно спохмурнів, дізнавшись, що підполковник Шиманський пропав безвісти. Раніше він ніколи не сподівався, що в цій категорії опиниться стільки людей, і чим їх пропадало більше, тим непримириміше ставився до них головнокомандуючий, якому вічно їх бракувало.

Підполковник Шиманський не став винятком, хоча вже ненароком вихоплений рядок з його донесення примусив Сталіна розсміятися.

Генерал догадувався, що саме могло розвеселити головнокомандуючого. Він же, генерал, все ще був під впливом зустрічі з дітьми Шиманського, ще ввижались йому їхні очиці, повні розчарування і тієї неприхованої гіркоти, на яку тільки здатні діти, коли в домі появляється довгообіцяний батько, а їм кажуть, що це не він, що це тільки його товариш, а батько прийде колись пізніше, може, завтра, а може, й ніколи. Варто б сказати Сталіну, що діти ні в чому не винні, коли їхні батьки пропадають безвісти, й державі не слід забувати про дітей принаймні до кінця війни. Але генерал не зважився заговорити про це саме зараз, він вже якось сам знайде спосіб