військових форм.

Інтегрована структура дозволяє НАТО забезпечити високий рівень оперативної сумісності збройних сил, які оснащені і підготовлені таким чином, що здатні діяти спільно, відповідно до спільних стандартів і процедур.

Кількість штабів НАТО після закінчення «холодної війни» було скорочено з 32 до 9 (у часи розпалу «холодної війни» загальна кількість штабів і командних центрів НАТО доходила до 78).

На сьогодні діють два постійних командування об'єднаних сил — у Бранссумі, Нідерланди, і Неаполі, Італія. Командуванню в Бранссумі підпорядковуються командування ВПС в Рамшайні, Німеччина; командування BMC в Нортвуді, Велика Британія; командування сухопутних військ в Гейдельберзі, Німеччина. Командуванню в Неаполі підпорядковуються командування ВПС в Ізмірі, Туреччина; командування BMC у Неаполі, командування сухопутних військ у Мадриді, Іспанія. Також у НАТО діють центри об'єднаних авіаційних операцій у Німеччині, Данії, Італії та Греції.

Відповідно до рішення міністрів оборони країн НАТО від 11 червня 2003 р. скорочено кількість баз НАТО на 40%.

З одного боку, у зв'язку із закінченням «холодної війни» безпека європейських членів НАТО зросла, що зменшило залежність цих держав від США у сфері безпеки. Радянські війська було виведено з території Східної і Центральної Європи ще на початку 1990-х рр., а приєднання нових членів відсунуло кордони НАТО далі на Схід і серйозно вплинуло на стан міжнародної безпеки в Західній Європі. Така ситуація дозволяє урядам західноєвропейських країн говорити про низьку ймовірність глобального конфлікту в Європі. Саме цим пояснюються тертя, спровоковані війною в Іраку, між США з одного боку, та Німеччиною і Францією з іншого. Німеччина і Франція в нових умовах можуть бути більш впевненими у власній безпеці, покладаючись на власні сили, і проводити більш незалежну політику у сфері безпеки.

НАТО після розпаду СРСР не вважає істотною можливість конфлікту з Росією. Між 1990 і 1997 роками відбулися дуже радикальні зміни у розмірах і рівні готовності збройних сил Альянсу:

• Сухопутні сили, доступні для НАТО, було скорочено на 35%. Лише 35% від тих сил, що залишилися, перебували на рівні готовності в 30 і менше діб. У 1990 році таких сил було 90%.

• Військово-морські сили, доступні для НАТО, скорочені на 32%. Менше 60% перебували на рівні готовності в 30 і менше діб. У 1990 році три чверті BMC перебували на рівні готовності у 2 і менше діб.

• Військово-повітряні сили, доступні для НАТО, скорочено на 41%. Тільки половина з них перебувала на рівні готовності в 30 і менше діб. У 1990 році близько 70% ВПС перебували на рівні готовності у 20 годин.

Скорочення продовжилися й далі. Конкурентоздатні держави Заходу використовують здобутки, отримані в результаті перемоги в «холодній війні». Сьогодні вони не потребують значних наступальних військових засобів для досягнення своїх політичних цілей у Європі.

1.3. Втілив НАТО на міжнародну безпеку

Демократичний лад сприяє зниженню зовнішнього авантюризму та агресивності (так, з 416 війн, що відбулися на Землі з 1816 по 1980 роки, лише 12 відбувалися між демократичними державами)^[2]. Кількісне переважання демократичних держав у НАТО сприяє зменшенню конфліктності та збільшенню міжнародної солідарності між його членами.

У США відомий політолог Б. Рассет розробив теорію, відповідно до якої демократичні країни, уряди яких несуть відповідальність перед виборцями, як правило, першими не починають воєн, і за умов конфліктних ситуацій віддають перевагу мирному вирішенню міжнародних проблем^[3]. Останній досвід низки воєн, особливо війна США проти Іраку, дещо підважують ці висновки. Однак, прихильники теорії про зворотну кореляцію демократії і зовнішньої агресивності стверджують, що першопричиною воєн США в Афганістані та Іраку був напад терористів 11 вересня 2001 р., а США діяли у відповідь (в Афганістані) або превентивно (в Іраку).

Підтвердженням зв'язку між політичним ладом держав та міжнародними конфліктами є той факт, що найбільш конфліктна ситуація між країнами-членами НАТО спостерігається між Грецією і Туреччиною. Греція має значний історичний досвід існування в умовах диктатури в другій половині XX століття, а Туреччина регулярно звинувачувалася з боку ЄС та інших організацій Заходу за систематичні порушення прав людини та порушення принципів цивільного контролю над збройними силами.

Сама євроатлантична інтеграція дозволила вирішити чи тимчасово зняти значну кількість суперечностей між європейськими країнами. Так, зокрема, Сполучені Штати надали значну політичну підтримку процесові об'єднання Німеччини. У 1955 році Сполучені Штати виступили на підтримку включення Німеччини до НАТО, що сприймалося багатьма європейськими політиками на той час, через 10 років після завершення Другої світової війни, як вкрай радикальний крок.

У розпал «холодної війни» в Європі розташовувалося до 300 тисяч американських військових, після її закінчення кількість військ США у Європі стабілізувалася на рівні менше 100 тисяч. Нині у Європі перебувають наступні контингенти військ США: у Німеччині близько 60 тисяч військових США, у Великій Британії — 11,2 тисяч, в Італії — 11,2 тисяч, в Іспанії — 2,0 тисячі, у Туреччині — 2,0 тисячі, в Ісландії — 1,6 тисячі, Бельгії — 1,6 тисячі, у Португалії — 1,0 тисячі, у Греції — 0,7 тисяч.

Присутність США на континенті зняла проблему «страху перед Німеччиною», оскільки саме політична і військова присутність США у Європі через НАТО та військові бази (причому більша частина військ США у Європі була розташована на території ФРН) переконала уряди західноєвропейських країн, насамперед Великої Британії і Франції, погодитися на реінтеграцію Німеччини до демократичної спільноти держав Західної Європи. Європейська безпека є основою європейського примирення.

Без НАТО Франція не відчувала б себе в достатній безпеці, щоб об'єднуватися з Німеччиною, а Франція і Британія ще більш активно виступали проти возз'єднання Німеччини. НАТО допомогла заспокоїти постійні європейські страхи від потужної і потенційно домінуючої Німеччини. Включення Німеччини в якості повноправного члена до НАТО означало фактичний початок її реабілітації та повернення до спільноти європейських держав.

У 1950-х роках НАТО було названо організацією, яка існує задля того, щоб «тримати американців у Європі, росіян поза Європою, а німців