Карл Май Віннету І

Карл Май у костюмі вестмена Шаттергенда. Фото Алоїса Шіссера, 1896 рік.

Вступ

Варто мені лише подумати про індіанців, як я відразу ж згадую турків. І яким би дивним не здавалося це порівняння, але воно має своє пояснення. На перший погляд в індіанців із турками мало спільного, але в певному сенсі вони таки подібні, бодай тому, що світ раз і назавжди склав собі про них думку, хоч перших це стосується більше, а других менше. Турків називають «хворими», а кожен, хто хоч трохи розуміє, про що йдеться, однозначно і без жодних сумнівів назве індіанців тільки «вимираючими»^[1].

І це правда, раса червоношкірих справді вимирає! Від архіпелагу Вогняної Землі і далі вздовж озер Північної Америки простягається цей хворий велетень: розпластаний, прибитий до землі, понищений невблаганною долею, що не знає жалю. Він, як міг, боровся з нею, але марно. І все більше занепадав на силі. Йому вже недовго залишилося жити, а тремтіння, яке час од часу охоплює його оголене тіло, тільки віщує наближення смерті.

Але хіба він винен у своїй передчасній смерті? Хіба заслуговує на неї?

Якщо все живе справді має право на існування, якщо це правило поширюється і на загал, і на окремих живих істот, тоді червоношкірий має не менше право на життя, ніж білий, і може претендувати на можливість розвиватися як у суспільному, так і в державному просторах відповідно до своїх індивідуальних потреб. Тут, ясна річ, може хтось закинути, що індіанці не наділені необхідними для державотворення рисами. Але чи правда це? Я відповім твердим «ні», втім, не хотів би висловлювати жодних закостенілих істин, бо писання високочолих трактатів не входить у мої плани. Білі мали час для безперервного розвитку. Вони поволі, але невпинно просувалися від мисливців до пастухів, а від пастухів — до землеробів і фабрикантів. За цей час пройшло чимало століть. Але в червоношкірих цього часу не було, бо їм його стільки не дали. Їм довелося робити велетенський стрибок із найнижчої сходинки відразу до найвищої, а коли перед ними поставили таку вимогу, то ніхто не подумав, що так можна впасти й зазнати небезпечних для життя ушкоджень.

Закон про те, що слабший повинен підкорятися сильнішому, — це жорстокий закон. Але оскільки цей закон керує всім сущим із дня створення світу і чинний для всіх істот живої природи, то ми, мабуть, повинні погодитися з тим, що це лиш подоба жорстокості, або ж він цілком підлягає християнському милосердю, бо вічна мудрість, що створила цей закон, є водночас і вселенською любов’ю. Та чи можемо ми стверджувати, що по-християнськи милосердним було ставлення до червоношкірої раси?

Індіанці прийняли перших «блідолицих» не просто гостинно, вони майже обожнювали їх. І яку користь вони з цього отримали? Земля, на якій вони жили, споконвіку належала їм. А її у них відібрали. Які ріки крові при цьому пролилися і скільки жорстокості було вчинено, знає кожен, хто читав історію «знаменитих» конкістадорів^[2]. Їхній приклад наслідували і згодом. Білі прийшли з солодкими словами на вустах, з гострими ножами за поясом і зарядженою зброєю в руках. Вони обіцяли любов і мир, але насправді породжували лише ненависть і боротьбу. Червоношкірі змушені були відступати назад, крок за кроком. Час од часу їм надавали «вічні» права на частину їхньої ж території, але вже через короткий час знову виганяли їх звідти геть, женучи все далі й далі. У них «купували» землю, але або не платили за неї взагалі, або ж — нікому не потрібними, позбавленими вартості предметами. А водночас ще й старанно привчали їх до «вогняної води», інфікували віспою та іншими, ще страшнішими хворобами, що винищували цілі племена і села. А коли червоношкірі намагалися обстояти свої права, то на них кидалися з порохом і свинцем, тож їм доводилося відступати перед більшою силою зброї білих людей. Від обрáзи за це червоношкірі мстилися на поодиноких білих, що зустрічалися їм на шляху, а наслідками цього були жахливі масові винищення червоношкірих білими. І це перетворило індіанців із колись гордих, стриманих, сміливих, правдолюбних, безкомпромісних і вірних своїм друзям мисливців на підступних, таких, які підкрадаються з-за спини, недовірливих і брехливих, але винні в тому не вони, а білі.

Куди поділися дикі стада мустангів, з яких червоношкірі раніше брали своїх скакунів? Де можна побачити буйволів, які раніше годували мільйони індіанців у прерії^[3]? Чим індіанці живляться сьогодні? Борошном і м’ясом, яке їм постачають? Та вони їли б, якби в цьому борошні не траплялося часто-густо гіпсу та іншого «добра». Здебільшого це борошно просто неїстівне. А якщо котромусь племені обіцяють сотню «особливо тлустих» волів, то дорогою вони обов’язково «перетворяться» на дві-три старі висхлі корови, від яких годі буде відгризти бодай шматочок. А хіба можуть червоношкірі сподіватися на врожай, коли їх, безправних, постійно женуть геть і не дають ніде осісти?

Якими гордими і вродливими були червоношкірі раніше, коли мчали через савану, а попереду маяли гриви їхніх мустангів, і якими злиденними й жалюгідними видаються вони тепер у лахмітті, яким ледь можна прикрити тіло! Вони, які колись безстрашно кидалися на велетенських ведмедів із ножами і томагавками, а тепер хіба прокрадаються по закутках, ніби боягузливі пси, і жалібно, мов жебраки, випрошують шматочок м’яса або й крадуть його!

Так, вони перетворилися на хворих, на вмирущих людей, і ми співчутливо збираємося довкола їхнього смертного ложа, щоби затулити мерцям очі. Коли хтось опиняється на порозі смерті — це серйозно, але ще серйознішим усе стає, коли вимирання загрожує цілій расі. Тут виникає чимало питань і насамперед таке: чого могла б досягнути ця раса, якби їй дали час і простір, а також можливості розвинути свої внутрішні й зовнішні сили та здібності? Які унікальні знання втратить людство разом із цим знищеним народом? Цей умирущий не пристосувався до шляху розвитку, яким пішло його оточення, бо він був особистістю. Але хіба за це його слід неодмінно знищувати, хіба не можна його врятувати? Бізонам, аби ті не вимерли, належиться місце у Національному парку штату Вайóмінґ^[4]. Чому ж не можна запропонувати колишньому господареві цієї землі