Радій Радутний Важка чоловіча робота

— Кореспондент, кажеш? — запитав дядько у камуфляжі.

— Мені більш подобається термін «журналіст», — трохи криво посміхнувся гість. — Професійні нюанси, розумієте...

Розмова відбувалася біля столу, а стіл стояв просто неба, та ще у такому мальовничому куточку, що хоч зараз мольберт розставляй! На самому вершечку пагорба, вкритого зеленою молодою травичкою, та такою зеленою, що після зимової сірості аж очі різало. Сонце ледь-ледь піднялося над обрієм, промені його ще не сліпили та не підсмажували, а лише лагідно гладили обличчя, чи то змагаючись, чи то допомагаючи такому самому лагідному, свіжому вітерцю.

Це вже потім, місяці зо два спека випалить тут траву, вітер зірве з ланів хмари пилюки, трави вицвітуть й викинуть колючки — поки дійдеш, сто реп’яхів на штани почепиться... — а зараз, весною, на цьому пагорбі було настільки гарно, що й злазити не хотілося.

Та ще й краєвид! Ліси та лани, де зорані, де й покинуті, сади — де вже заквітчані, де ще голі, будинки — де гарненькі та чепурненькі, а де й занедбані, ба, навіть й розвалені; могутня паща старого гранітного кар’єра — сходинка за сходинкою вниз, до ями, й кожна сходинка — для велетня, що ступає метрів на сто. І нарешті, завод.

Величезне, десятитисячне колись підприємство. Не мертве — де-не-де ще деруться в небо димки, серед цехів непоспіхом їздять електрокари та вантажівки. Навіть маневровий тепловозик катає туди-сюди дві платформи. Щоправда, колись тих тепловозиків можна було рахувати десятками, дими перли з усіх труб, що хоч на метр піднімалися над дахами, а що вже гуркоту було!

Втім, нема біди без добра. Бо тоді над містом висіла суцільна руда хмара смогу та диму, сморід відчувався навіть тут, на пагорбі, й спати вночі було не дуже спокійно.

А зараз... зараз тут було, наче у санаторії. Лише трохи псувала пейзаж велика яма за кілька метрів від столу. І час від часу вітерець підкидав з неї ледь помітний запашок — ледь чутний, навіть не сморід, а сморідець. Та й той одразу ж розвіювався.

— А нам воно один чорт, — знизав плечима дядько. — Що журналіст, що кореспондент.

Говорив він взагалі мало й більше уваги приділяв мисці з борщем, аніж якомусь там гостеві. Добре, що хоч за стіл запросив та гукнув куховарці принести ще сніданок, бо було б і зовсім неввічливо.

В борщі якраз трапилась велика кістка, обвішана м’ясом, й дядько заходився біля тої знахідки.

— А взагалі, журналістів ми любимо, — несподівано додав він після тривалої паузи — такої тривалої, що гість встиг і собі змолотити половину своєї пайки. Кістка з м’ясом, до речі, трапилась і йому.

І слід зазначити — їжа було непогана. Втім, тут, на природі, на свіжому повітрі, та після чарки горілки з перцем — та тут можна було й чорта з’їсти!

— Чуєш, Галю, — господар повернув голову у бік кухні. — У нас журналісти ще залишилися?

— Який там чорт, — долинуло з-за високого казана. — Це ж останній був! Доведеться знов на консерви переходити!

Дівка, висока та досить кремезна, стояла з ополоником в одній руці, у якому було кілька великих кісток.

Кореспондентові аж памороки забило. Останній новачок упізнав би в тих кістках людські гомілки. Ребра — то вони, власне, могли належати і тварині. А на додачу — зверху купки виявилось щось таке, що навряд чи можна було з чимось поплутати.

Рука. Кістяні фаланги скоцюрблених пальців.

Гість похлинувся борщем, закашлявся, навіть не одразу допетрав прикритись рукою, потім з жахом перевів погляд на тарілку — й закашлявся знов. Здалеку помітно було, як крутиться на язиці запитання, але висловити його журналіст не встиг.

Бо почувся регіт.

Сміялися всі — й дядько у камуфляжі, й кремезна дівка з ополоником, й хлопці, що повисовували голови з ями, й хтось у наметі, й хтось за наметом, й навіть великий кудлатий пес бігав кругами, крутив хвостом, наче танцівниця задом, й оглушливо гавкав.

Гамір стояв такий, що того запитання ніхто б не почув.

А гість почервонів.

— Та ні, ні, не турбуйтесь... — крізь сміх видушила з себе куховарка. — Б борщі — то не воно!..

Ця фраза викликала новий напад реготу у всіх присутніх, але журналіста вона так-сяк заспокоїла.

— Отакі у нас жарти, — пересміявшись, раптом цілком серйозно сказав господар. — То як? Все ще хочеться взяти участь?

Кореспондент покрутив головою, послабив комірця й зітхнув.

— Хочеться, чи не хочеться...

Він ще раз з підозрою поглянув на миску з борщем, понюхав, сьорбнув ще ложку.

— Хіба мало що мені хочеться або не хочеться. Треба!

Дядько знизав плечима.

— Ну тоді давайте знайомитись ближче...

З’ясувалося, що господаря звали Володимиром, кореспондента — Олександром, копачів у таборі менше десятка, а дівок двоє, й у кожного з присутніх є якийсь бзик. Кремезна куховарка любить готувати якісь «сороміцькі галушки», двоє хлопців, що висували пики з ями — добре копають вдень й ледь ворушаться уночі, а ті, що поховались в наметі — то навпаки. Про свій «бзик» господар неделікатно змовчав, натомість назвав призвісько — Звірятник, так само неделікатно не пояснивши його походження.

Ще виявилось, що копали «брехуху» — так на професійному жаргоні називалася яма, яка лише прикинулась колишнім окопом або вирвою, на відміну від «пустки» — вирви або окопу порожніх. Були ще якісь «пастки», які відрізнялися від «сильців», «смердючки» — які відрізнялися від «вигрібних ям», «дірки» — які, відповідно, не мали ані найменшого стосунку з «дучками»...

Кореспондент теж, в свою чергу, відрізнявся від загальноприйнятого стандарту, ходив, дивився, але нічого не записував й ідіотських або ущипливих запитань не ставив. Крім того, він мав майже стовідсоткову певність, що половину з тих назв хлопці вигадали мало того, що хвилину тому, то ще й персонально для нього. Так само, як «бзики» та «сороміцькі галушки».

Цікавих знахідок теж не було. Лише самотньо й демонстративно валялась посеред табору пробита німецька каска. Та й взагалі весь табір мав вигляд якоїсь чи то імітації, чи декорації, але для чого — навряд чи хтось би на те питання відповів.

Намети були старенькі, мабуть, ще червоноармійські, з цупкого радянського брезенту, який охоче пропускав всередину вітер та дощ, натомість не випускав специфічні для казарми або табору пахощі. Інструменти — ломи та лопати — схоже, було вкрадено з радянського ж протипожежного щита, й здається, на якихось із них навіть збереглися рештки червоної фарби. З транспорту — неподалік причаївся під деревом старенький ГАЗ-69, машина сорокових років