поході. Ось уже долинає гуркіт боїв. Штабні кажуть, що прорив на Луцьк удався, попереду Ковель. Дивлюся на карту. Брест зовсім недалеко. А раптом знову ми опинимося в районі Біловезької Пущі?
Корпус кинули в бій не зразу. Уже від містечка Сарни пішли на захід з великою обережністю. Шлях пролягав по щойно визволеній від германця землі. Бачили, що зробила війна з поліською Україною. Спалені села, понівечені ниви, горілі ліси, безлюддя. Ні птахів, ні звірини. Мертва зона.
В діло вступили на Стоході, рубалися з німецькими драгунами з армії Гінденбурга.
Піді мною осколком від снаряда убило Сірого. Поки наш полк не відкинув ворога, довелося змінити ще одного коня. А вночі, розлючені, збуджені, ми вчинили сміливу вилазку, збили кінний загін, і, покінчивши з драгунами, виловили сімнадцять добрих верхових коней. Вранці я вибрав собі молоду трирічну чистокровку, дикувату гніду в білих панчішках. Вона видавалася норовистою, не дуже слухалася, кидалася від людей, але її швидко укоськали, і через три дні, в наступній атаці, вона була цілком підвладна верхівцеві. Понюхала крові, озвіріла і йшла на ворога грудьми, щирила зуби, ставала дибки. Безстрашна, баска й хитрюща.
— Чистісінька куниця, — сказав Олексій Уласович. — Дивись, яка спритна й тямуща! І звідки її взяли драгуни?
Ми так і нарекли її: Куниця.
Ковель відбити не пощастило. Німці ввели важку артилерію. Але пошарпали ми їх добряче. Потроху фронт устоявся. У вересні наші стояли за сотню верст на захід від весняних позицій. А побувати біля Біловезької Пущі так і не вдалося.
Переглядаючи в захоплених штабах стоси німецьких газет, я натрапив на замітку про зубрів. Вона називалася: «В Біловезьких лісах». Невідомий автор, що сховався за ініціалами, розповідав про те, як «під керівництвом пана директора Берлінського зоологічного саду Шеніхена в Біловезькій Пущі від-ловили п’ятнадцять здичавілих зубрів. Їх відвезли в мисливський парк Месеріц, що в Східній Пруссії, де умови для життя близькі до умов у Біловезькому лісі. На жаль, російські дикуни, — писав далі автор, неначе змагаючись із своїм колегою з «Нивы», — особливо козаки, відступаючи під нищівними ударами доблесних армій Шольца й Гальвиця, безглуздо перестріляли дуже багато рідкісних звірів у цьому заказнику. Уцілілі зубри та олені розбіглися в глухі ліси, і тепер важко встановити, скільки їх блукає в цьому завойованому краї».
Он як обернулося! З дурної голови та на людську. Якби наш ескадрон не залишав Пущу останнім, якби ми своїми очима не бачили австріяків на полюванні… Це повідомлення зайвий раз переконувало, що німці не тільки ловлять зубрів для своїх зоопарків— це ще півбіди! — але й стріляють їх, вважаючи звіра воєнною здобиччю. І при цьому квапляться вигородити себе перед науковою громадськістю світу, якщо доведеться відповідати за винищення прадавнього бика.
Газету я зберіг. Увечері прочитав замітку козакам, які воювали з нами в пущі. Лаялися дуже, плювалися, згадували, як покарали ми «мисливців» і членів першого німецького управління.
Телеусов сидів, пощипував вуса. Потім, коли ми лишилися з ним і Кожевниковим, задумливо сказав:
— Пам’ятаєш, Андрію, як ми сиділи отак, утрьох, на Кіші і ти нам розповідав, чого воно добре, коли зубри у всяких інших місцях проживають? А правильно казав. Тепер у нашого Кавказа, либонь, потомство, кров кавказька. Нехай і на чужій землі.
— А наші стада в горах ти що ж, уже списав? — Кожевников примружився. — Поки ми отут, вони там теж живуть і плодяться. Якщо і б’ють їх, як дружина Андрія Михайловича прописала, то все дно приплоду більше. Війна, слава богу, далеченько від них.
— У такої війни крила величезні,— заперечив Телеусов.
— Ну, Кішу чи Умпиря ті крила все одно не накриють.
Говорити на цю тему якось не хотілося.
1974–1976