більш сповнений і сп’янілий, аніж я, від влади наді мною своєї ж таки сили!

Забуття минуло, я повернувся в реальність. На підлозі шкварчала розпечена олія, руки боліли, а піді мною важко, але беззвучно, тряслась, зайшовшись у риданнях, моя дружина. Я відчував, що з мого обличчя не сходить усміхнена гримаса. Та, яку я колись кохав, лежала на підлозі під вікном, важко дихала, помалу наповнюючись жахом та болем, а в мене було відчуття, що я скинув із плечей важкий тягар, і тепер тілом оволоділа така легкість, що я ледве не злітав над нею, колись коханою і рідною, а тепер — знищеною мною ж. Ніколи раніше я не підозрював, що вивільнення агресії може принести таке неймовірне задоволення.

Після цього я не пам’ятаю жодного разу, коли б ми розмовляли. Мені і раніше було нецікаво з нею, а тепер вона стала для мене нічим. У моєму просторі, в моєму світі їй місця уже не було, я вирішив це безповоротно. Мій же світ відтепер обмежувався тільки книжками, напоями — коли алкогольними, коли не дуже, — і роздумами про те, як би вивітрити її з цього будинку, і взагалі — зі своєї пам’яті. Це все здавалося вкрай важливим, оскільки тієї першої важкої зими я просто не помічав її, а ось коли настала друга зима нашого життя в будинку, я помітив, що дружина неймовірно дратує мене.

Часто я прокидався вночі від її виття в іншому кінці будинку, іноді знаходив у кухонній мийці невимитий нею посуд, часом бачив інші сліди її перебування поряд, і щоразу в мені здіймалася хвиля обурення від того, що вона досі не зникла. Можливо, вона ще сподівалася на те, що все буде як колись, років п’ятнадцять тому, але, швидше за все, вона просто розуміла, що йти їй немає куди. Вийти з однієї порожнечі, яка утворилася в цьому будинкові, в іншу, яка починалася одразу за його дверима, — в цьому і справді було небагато сенсу. А рештки розуму вона, напевно, зуміла зберегти і тому вирішила просто доживати своє життя там, де на голову не падає сніг, де не так вже й холодно і, в разі потреби, можна навіть сховатися.

Але третя зима, проведена з нею в цьому будинку, була особливою. Почалося з того, що вже восени мене охопило сильне емоційне збудження, я безнастанно блукав будинком, не зупиняючись надовго в жодній із кімнат, майже не спав, не міг зосередитися ні на читанні, ні на чомусь іншому.

Тоді я полюбив стару музику — саме вона якнайкраще віддзеркалювала мій збуджений, піднесений стан, і я багато танцював під платівки, які слухав на старезному програвачеві, що знайшов на горищі. Вагнер, Джаггер, Армстронг, Бетховен, Вертинський — ось як звали моїх друзів тієї переломної зими. Ось із ким я розмовляв, сміявся, іноді плакав, а частіше — наспівував і танцював, ось хто вловив мої настрої і висловив їх! Це було натхнення, безпричинна ейфорія, це був неконтрольований викид щастя та радості! Давно мені не хотілося співати, давно мені не жилося так легко й солодко.

Єдине, що псувало цю ідилію, — знову ж таки, вона.

Мені було майже безтурботно і, безумовно, весело, а десь зовсім поряд, у темних захаращених нетрях цього старого будинку жила інша людина. Не знаю, чи ти зустрічався з таким в житті, але слабкі характером люди — мов хамелеони. Вони швидко і добровільно переймають колір, звучання та й взагалі головні зовнішні ознаки середовища, в якому їм судилось опинитися. Так слабохарактерні діти в школі стають надто м’якими або жорстокими, так в університеті вони стають відповідальними або ж незібраними. Так, вийшовши в доросле життя, вони стають безголосими, заляканими й непотрібними — все в найкращих традиціях нашого оточення…»

Отут він, пекельний цей Шенколюк, поцілив у самісіньке яблучко, несвідомо, а може, і цілком вивірено, — надто вже це все типове для нас. Наступив на живу, вологу ще рану.

Я маленький, нікому не потрібний українець, із усіма типовими наслідками. Я невпевнений у собі, м’який та доб­розичливий, із сумнівною зовнішністю, сумнівними друзями, успадкованим і ще не до кінця розквітлим алкоголізмом, але з уже розвиненим комплексом меншовартості. Маленький заляканий українець із дивним вчорашнім днем, брудним сьогоденням та химерним завтра. Я виріс у найкращих традиціях власного оточення.

Я стою на польському кордоні зі своїм смішним дипломом про смішну вищу освіту, з пошарпаною пожовклою метрикою, де в графі «національність» у мене написано «європеєць», — весь безглуздий і такий непереконливий, що навіть поляки, яких зовсім недавно впустили всередину з вулиці, глузують з мене за дверима, в які я тарабаню вже невідь-скільки часу! Руки і ноги мої побиті, від мене відгонить потом і кров’ю з побитих об двері кінцівок, і дедалі менше шансів проскочити нарешті цю браму в ота­кому жебрацькому й недолугому вигляді. Все у традиціях мого оточення.

Я безголосий, заляканий, це особливо гостро відчу­вається, з самого дитинства вихований із постійним відчуттям своєї непотрібності. Стою і чекаю, що колись хтось змінить систему пропуску замість того, щоб привести себе до ладу. В традиціях середовища, яке виховало мене.

Навіть самому огидно.

«… ось і вона в цьому будинку стала великою, старою і розваленою, хоча на той час їй, як і мені, не було ще й сорока років. Час від часу, переходячи коридорами і сходами, я помічав її. Ця жінка сіро, наче тінь, і голосно, мовби порожня діжка, проходила поряд, постійно чогось торкаючись своїм огрядним тілом. Іноді мені здавалося, що там, де вона пройшла, має залишатися широка й глибока борозна, як після тлустого й гидкого хробака. Я вивчав цей будинок дедалі краще, бував там, де, звичайно ж, бувала і вона, і дуже дивувався, що жодного разу не натрапив на її сліди.

Десь після Нового року я помітив, що дружина трапляється мені на очі аж надто часто як для такого величезного будинку і мого небажання бачити її. Без жодних сумнівів, вона намагалася знову налагодити зв’язок, — декілька разів я знаходив у залишених в кріслі книжках незаклеєні конверти, з яких стирчали краєчки папірців. Це були листи до мене, впевнений, вони були сповнені відчаю, покори, відданості і, можливо, залишків ніжності.

Не знаю. Жодного з них я так і не прочитав, усі листи вкидав у вогонь відразу, щойно я їх помічав. Для себе я давно вирішив, що не маю з цією велетенською діжкою нічого спільного і, одного разу вичавивши її зі свого простору, назад впускати не збираюсь.

Але дружина була іншої думки. Вона, напевно, ходила за мною слідом, бо я всюди знаходив уривки її присутності. Це могло бути що завгодно — гребінець, халат, тупорила