перевдягнений чоловік, який повільно промовляє свій монолог у передпокої помсти, насправді принц данський Гамлет; ми віддаємося грі. В кінематографі цей процес іще цікавіший, бо ми бачимо не перевдягнену людину, а кадри з перевдягненими людьми, однак віримо їм, поки триває сеанс.

У випадку Данте все таке живе, що зрештою нам здається, нібито він вірив у свій потойбічний світ, як міг би вірити в геоцентричну географію чи в геоцентричну астрономію, а не в якісь інші.

Ми добре знаємо Данте з тієї причини, на яку вказав Поль Ґруссак^{19}: тому що «Божественна комедія» написана від першої особи. Це не просто граматичний прийом, який полягає в тому, щоб написати «я бачив» замість «вони бачили» або «було таке». Це щось більше, це означає, що Данте є одним із персонажів «Божественної комедії». На думку Ґруссака, це нова ознака. Згадаймо, що раніше за Данте святий Августин^{20} написав «Сповідь». Однак ця «Сповідь» саме через свою блискучу риторику не така близька нам як Данте, оскільки блискуча риторика африканця вклинюється між тим, що він хоче сказати, і тим, що ми чуємо.

На жаль, риторика вклинюється доволі часто. Риторика мала б бути мостом, шляхом; проте іноді вона стає стіною, завадою. І це можна спостерегти у таких різних письменників, як Сенека, Кеведо^{21}, Мілтон або Лугонес^{22}. У всіх у них слова стають між ними і нами.

Данте ми знаємо ближче, ніж його сучасники. Можна сказати, ми знаємо його так, як знав Вергілій, який був його маренням. Поза сумнівом, краще, ніж його могла знати Беатріче Портінарі; поза сумнівом, краще, ніж будь-хто. Він відводить собі місце в центрі дії. Не лише споглядає все навколо, але й бере участь. Участь, яка не завжди узгоджується з тим, що він змальовує, і саме вона зазвичай забувається.

Ми бачимо Данте, нажаханого Пеклом; він нажаханий не тому, що полохливий, а тому, що мусить бути нажаханим, щоб ми повірили в Пекло. Данте нажаханий, він відчуває страх, розмірковує про різне. Ми дізнаємося, що в нього на думці, не з того, що він говорить, а завдяки поетичності, завдяки інтонації, завдяки акцентуванню його мови.

Є й інший персонаж. Насправді в «Божественній комедії» їх троє, але зараз я говоритиму про другого. Це Вергілій. Данте домігся того, що ми маємо два образи Вергілія: один — той, що залишають нам «Енеїда» й «Георгіки»; інший — більш близький образ, який залишає нам поезія, чула поезія Данте.

Однією з тем літератури, як і однією з тем життя, є дружба. Я сказав би, що дружба — це наша аргентинська пристрасть. У літературі існують різноманітні дружби, вона виткана з них. Пригадаймо деякі. Чому б не згадати Дон Кіхота й Санчо, чи то Алонсо Кіхано й Санчо, бо для Санчо Алонсо Кіхано є Алонсо Кіхано, який лише наприкінці стає Дон Кіхотом? Чому б не згадати Ф’єрро та Круса^[9], двох наших гаучо, які губляться у прикордонні? Чому б не згадати старого погонича худоби й Фабіо Касереса^[10]?

Дружба — тема загальна, але зазвичай письменники вдаються до контрастного зображення двох друзів. Я випустив з уваги інших знаменитих друзів — Кіма та ламу^[11], які також являють собою контраст.

Прийом, до якого вдається Данте, більш витончений. Це не контраст у прямому сенсі, хоча тут ми спостерігаємо синівське поводження: Данте стає сином Вергілія і водночас вивищується над Вергілієм, бо вважає себе врятованим. Вважає, що заслужить чи вже заслужив на благодать, оскільки йому було дано видіння. І водночас від самого початку «Пекла» він знає, що Вергілій — пропаща душа, приречена на вічні муки; коли Вергілій каже, що не зможе супроводити його далі Чистилища, він відчуває, що римлянин назавжди залишиться мешканцем жахливого nobile castello^[12], де перебувають великі тіні великих небіжчиків античності, яким через їхнє непереборне незнання не відкриється Христове слово. Тієї самої миті Данте мовить: Мій князю, мій учителю й поете^[13]… Щоб згладити цю мить, Данте вітає його величними словами і говорить про тривале навчання й велику любов, що змусили його шукати Вергіліїв том, і такі стосунки між ними підтримуються весь час. Яка ж сумна постать Вергілія, свідомого того, що він приречений назавжди перебувати в nobile castello, сповненому відсутності Бога… Данте ж буде дозволено зріти Бога й збагнути Всесвіт.

Отже, перед нами ці двоє персонажів. А ще є тисячі, сотні, безліч так званих епізодичних персонажів. Я сказав би, що вони вічні.

Сучасний роман потребує п’ятисот-шестисот сторінок, щоб познайомити нас із кимось, якщо зрештою знайомить. Данте досить однієї миті. В цю мить персонаж окреслений раз і назавжди. Данте підсвідомо шукає цієї миті. Я прагнув домогтися цього в багатьох оповіданнях, мене зачаровувала ця знахідка, зроблена Данте в добу Середньовіччя: явити певний момент як код чийогось життя. Данте являє нам персонажів, життя яких вміщуються в кілька терцетів, а проте вони вічні. Вони й далі живуть, їх воскрешають людська пам’ять та уява.

Карлайл вказав на дві риси Данте. Певна річ, їх більше, але дві є визначальними: ніжність і суворість (які, однак, не протиставляються, не суперечать одна одній). З одного боку, це людська ніжність Данте, яку Шекспір назвав би the milk of human kindness, — тобто молоком людської доброти^[14]. З іншого — усвідомлення того, що всі ми живемо в світі, де існує суворий порядок. Цей порядок відповідає Іншому, третьому співрозмовникові.

Пригадаймо два приклади. Розгляньмо найвідоміший епізод «Пекла» з Пісні п’ятої, де діють Паоло і Франческа. Я не маю наміру скорочувати мовлене Данте — з мого боку було б непоштивістю переказувати іншими словами те, що він сказав назавжди по-італійськи; я хочу лише нагадати обставини.

Данте і Вергілій потрапляють (якщо я не помиляюся) до другого кола й бачать там сум’яття душ, і відчувають сморід гріха, сморід покари. Деякі фізичні обставини відштовхуючі. Приміром, цар Мінос^[15] {23} крутить хвостом, указуючи приреченим їхнє місце в Пеклі. Ця свідомо бридка картина дає зрозуміти, що в Пеклі не може бути нічого доброго. В цьому колі, де караються сластолюбці, є знамениті великі імена. Я кажу «великі імена», бо Данте, коли тільки почав писати цю Пісню, ще не досягнув у своєму мистецтві досконалості, уміння робити персонажів чимось більшим за їхні імена. А проте це прислужилося йому, щоб змалювати отой замок гордовитий.

Ми бачимо великих поетів античності. Серед них із мечем у руці постає Гомер. Вони обмінюються словами, повторювати які було б нескромно. Тут панує тиша, бо все має відповідати моторошній сором’язливості тих, хто — приречені перебувати в лімбі — ніколи не побачать обличчя Бога. Коли ми