й вулиці міста були переповнені поетами, що читали вголос свої вірші, художниками, що прямо тут писали свої картини, музикантами, що виконували свої твори, скульпторами, що на очах здивованих перехожих ваяли прекрасне сьогодення. Пухнасті й гомінкі птахи без тіні страху сідали усім на руки, грайливо заглядали в очі, брали з долонь солодкі крихти, розважали людей безтурботним щебетанням. Люди, тварини, птахи жили поруч, разом, спільно, всі почувалися задоволеними і впевненими у тому, що між ними назавжди настало рівноправ’я. Незнайомці, зустрівшись просто на вулиці, радісно віталися і говорили одне одному про любов і дружбу. Навколо кружляла у весняному танці заквітчана природа і разом з нею у безперервному поцілунку вальсували вони — ті, хто повернувся. Відтепер кожен із них був самим собою, кожен мав право змінювати світ на краще і кожен цього бажав. Відтепер у місті запанувало безмежне щастя...
Що є рай? Напевно, те, що заспокоює зсередини, умиротворяє, назавжди врівноважує, дає саморозуміння. Те, що наповнює сенсом дні, наче розмальовані яскравими неземними фарбами, ще не прожиті і неодмінно щасливі сторінки настінного календаря. Це та оаза, звідки щомиті випромінюється смиренність. А в душі відчувається гармонія, і з нею також — возвеличення всього сущого, лагідна любов до загальної всесвітньої нескінченності, яка існуватиме доти, доки існуватиме спільне щастя. Але хіба це ті чесноти, за які потрапляють до раю? І як же бути із усвідомленням усіх людей обраними? Адже ти теж серед обраних, коли вже прийшов у цей світ. І якщо людство намагається піднести тебе над собою, осягнути твою тимчасову і обмежену в часі визначеність, це стає сигналом й для тебе поводитися згідно із встановленими правилами. Тобто, любити світ більше за себе, бо тебе і було створено задля нього. Відтоді починається рай — тихий, плодоносний, творчий. Назад шляху вже немає — лише вперед. Але на те він і рай, аби відтепер бути впевненим, знати, що це він — справжній, а не вигадана тобою Ойкумена. Як і знати про себе самого — ти є насправді, ти бачиш все це зі світлих високостей буття. Пізнавши рай, одразу дізнаєшся, наскільки сильною є твоя любов до світу, а, отже, наскільки реальним було і є нині твоє життя. Здійматися до раю — ось єдиний можливий шлях для тих, хто вирішив осягнути цю незбагненну таїну. А позаду залишається пекло — незнання, галас, неспокій.
…Він вийшов на гірську дорогу, уважно оглянув навсібіч берегову смугу, подивився, затуляючи чоло долонею, на біле-біле, аж полотняне сонце у безмежно синьому небі, примружився, посміхнувся, хитнув головою, а потім повільно спустився до моря, що грайливо шурхотіло камінцями і муркотіло про щось своє так близько — лише руку простягни. Привітавшись з морем, як зі старим найкращим другом, він дістав із води невеликий плаский камінець, і, нахилившись, запустив його по ледь помітних хвилях, радісно споглядаючи, як він відштовхується і підскакує над водою.
Вдосталь надихавшись свіжим бризом, він підійшов до великого синього баркаса, що якраз готувався вийти в море під вітрилами. З цікавістю оглянувши човен, він звернувся до першого-ліпшого рибалки місцевою мовою, знання якої тепер постійно вдосконалював:
“Trebate mornara na brod?”[1]
Засмаглий до чорноти старший рибалка у всьому білому, чомусь схожий на перевізника янголів небесним океаном, подивився на чужоземця пильно, суворо, прискіпливо, а потім несподівано широко посміхнувся і сказав, блиснувши золотим зубом:
“Zdravo, brate! Pridružite nam se!”[2]...