скриньку свій бланк. Тоді Даринка невимушено запитала в мене, чи сподіваюся я на те, що розіграш відбуватиметься чесно й прозоро. Я здивувалася її проникливості та недитячому запитанню, утім, не розгубилася й відповіла, що вірю в дива й перемогу. Вона трішки помовчала, а тоді вже звернулася до свого тата Володимира: «Бачиш, татку, я ж казала, розіграш буде чесним». Удруге ми знову зустрілися в супермаркеті, біля того ж акційного стенда. Відбувався розіграш призів. Моє прізвище так і не пролунало, зате акційна анкета Даринки й Володимира потрапила до рук представника фірми солодощів, яка організовувала захід. Вони виграли суперприз. Дівчинка дуже раділа й усе повторювала: «Я ж казала...» А Володимир ніжним поглядом, сповненим любові, дивився на доньку й усміхався.
— Не засмучуйтеся, — сказала мені Даринка. — Наступного разу ви обов’язково переможете. Дива на цьому не закінчуються.
— А я й не думаю опускати рук і продовжую вірити, — відповіла я.
Того дня я, Володимир і Даринка довго гуляли в міському парку, бавилися у сніжки й хованки, ходили на гарячий шоколад і купували безліч різних цікавинок на новорічно-різдвяному ярмарку.
Від дня нашого знайомства минуло три роки.
...Нічого не буває просто так. Усі зустрічі — випадкові чи навіть сплановані — надиктовані нам вищими силами.
Після знайомства з Володимиром і Даринкою в моєму житті відбулося безліч змін. Спілкування з чоловіком та його донькою стало яскравим променем у сірому житті. Я почала по-новому дивитися на безліч речей і життєвих ситуацій. Навіть не підозрюючи, Володимир і Даринка допомогли мені з’ясувати стосунки з чоловіком, із яким я на той час жила, з яким заледве не узаконила свої стосунки і який насправді був лише епізодичним персонажем у моїй життєвій п’єсі.
Костянтин, як і його попередники, мої кавалери, не був схожим на мого батька. Але я звикла до нього, любила його й чомусь вірила, що саме з ним зможу прожити всі подальші роки. Тим паче мені минав двадцять дев’ятий рік, і я мусила думати про своє майбутнє, я хотіла дітей.
Я, як, напевно, і кожна жінка, кохала дуже віддано. І чомусь не помічала, що Костянтин не завжди щиро й чесно відповідає на мої почуття, що йому байдужі мої справи, нецікаві мої переживання у той чи інший момент, що його зовсім не хвилює моє життя і що він може жити так само й без мене.
Так, йому було все одно, весела я чи засмучена, він ніколи не намагався з’ясувати суть, коли я ображалася чи не розмовляла з ним. Він насправді жив собою, переймався власними проблемами, і дарма я, коли розповідала комусь про себе і про нього, демонстративно говорила замість «я» та «він» — «ми». Насправді ніякого «ми» не існувало. Його вигадала моя зболена, змучена жіноча фантазія. Не було нічого спільного між мною й Костянтином, лише спільні кухня й ліжко.
Завдяки Володимирові та Даринці я вчасно це зрозуміла. І коли сказала Костянтинові, що йду від нього, він навіть не здивувався, лише жорстоко кинув услід: «Баба з воза — коням легше». А на моє запитання «Як ти можеш бути таким жорстоким і холоднокровним? Ти ж казав, що кохаєш.» відповів: «Значить, не судилося.» От як усе просто.
На жаль, не всі чоловіки володіють такими рисами, як мій тато.
Даринка й Володя підтримували мене, як могли. Розставання з Костянтином, розчарування в людині, якій я присвятила чимало років свого життя, не минали безболісно. Я страждала. Чомусь саме за цим чоловіком, чий егоїзм змусив мене розчаруватися в багатьох людських якостях, я страждала найбільше. Але, на щастя, біль, як і все решта в нашому житті, минає. Насправді минає. Тепер знаю це напевне.
Так, звісно, я могла би приїхати додому й запропонувати татові змайструвати годівницю. Можливо, тоді до неї прилетіли б снігурі. Могла би вирушити разом із ним у похід на лижах і, як колись, слухати його розповіді про все на світі. Могла би попросити маму спекти смачненьке печиво, заварити чаю зі шкірками мандаринок і до опівночі переглядати цікаві й пізнавальні передачі, добрі мультики й фільми... Але...
Але миті життя ніколи не повторюються. І нікому ще не вдавалося повертати час назад. Щастя швидкоплинне і щоразу нове. І яскраві, світлі спогади є підтвердженням того.
Так і не навчившись пекти смачне печиво, я печу смачні торти. На свята й будні частую ними Даринку та Володимира. А ще — заварюю чай зі шкірками мандаринок. Я знову пишу вірші — для дівчинки, яка хоч і не називає мене мамою, але дуже мені близька. Цієї зими хочу запропонувати Володимирові вирушити в похід на лижах. Чекаю снігу.
Обов’язково попрошу чоловіка змайструвати годівницю. Ну дуже мені хочеться, щоб і в житті Даринки були снігурі в червоних камізельках! Прагнеться встигнути зробити її дитинство світлим, чистим і яскравим. Щоби згодом, подорослішавши, вона, як і я, часто-часто згадувала свого тата.
Володимир зовсім не схожий на мого тата. Проте коли я спостерігаю за ним і Даринкою, то бачу себе та свого тата, і на душі стає затишно й спокійно.