Люба Клименко Ієрогліф кохання

Ієрогліф кохання

Вона

Христя вийшла на терасу випити свою вранішню каву, насолоджуючись з висоти орлиного польоту краєвидом супермодерного східноазій-ського міста, схожого на великий ієрогліф. Це був один із її найприємніших щоденних ритуалів. Та й назагал вона не могла поскаржитися на своє нинішнє життя: контракт був вигідний, свою справу вона знала добре, тож успішно подолавши культурний шок, вправно вписалась у майже ієрогліфічний колектив банку. Христя знайшла собі дуже стильну квартиру з великою просторою терасою. Це була просто блискуча ідея — втекти від осоружного чоловіка і розчинитись у східноазійському середовищі.

Отже, вона щоранку пила на своїй терасі каву, милуючись ранковим ієрогліфічним містом, насолоджуючись власною свободою, і це тривало аж до того моменту, поки на сусідню террасу, розташовану на поверх нижче, не виходив чмур з голеною головою, аби полити свій садочок у японському стилі. На своїй терасі чмур щодня практикував якийсь дивний вид східного бойового мистецтва, по-ідіотському розмахуючи ідіотською шаблюкою. Крім того, він явно був естетом — тільки естет міг манікюрними ножичками підрізати свої бонзайчики. Тож побачивши, як сусід по терасі виходить до свого японського садочка, щоб ритуально привітатися з ним, Христя закінчувала кавову церемонію, поверталась у квартиру, перевдягалася в купальник і з’їжджала ліфтом на другий поверх до басейну і тренажерного залу. Знявши у воді і на тренажерах неприємне відчуття власної недосконалості, вона, тепер уже почуваючись цілком самодостатньою особистістю, вирушала на роботу.

Він

Франсуа був представником і водночас сином представника великої європейської авіакомпанії. З дитинства він подорожував разом з батьками по всьому світу: народився в Еміратах, виростав у Москві й Китаї. Коли настав час вступати в університет, він повернувся на батьківщину на довший час і з подивом з’ясував для себе, що не почувається тут «як удома». Він не питав себе «чому?», а просто, не довго вагаючись, вибрав собі спеціальність, яка б дозволила йому жити подалі від дому і подорожувати досхочу.

З часів перебування разом з батьками у Китаї він полюбив Східну Азію, а тому із задоволенням вибрав собі схід-ноазійську країну для першого закордонного відрядження у статусі менеджера представництва авіакомпанії. За чотири роки його успіхи на цій службі були такими переконливими, а знання мови і реалій такими бездоганними, що його лишили в цій країні ще й на другий термін. Франсуа тільки порадів із цього, адже почував себе в екзотичному середовищі Сходу «як удома». Світ дзенбуддизму, в який він занурився з головою, давав йому спокій і впевненість у тому, що все, що він робить, — єдино правильне. Часткою його гармонійного співіснування з Буддою був цей випле-каний японський садочок на терасі, що його він доглядав із фанатичною відданістю. Душевну гармонію доповнювала його належність до «касти» майстрів йайдо — мистецтва володіння мечем. Він мав чорний пояс, але вважав себе ще дуже невмілим, тому не лише наполегливо займався чотири дні на тиждень у залі, а й щоранку практикувався з мечем на терасі, відточуючи рухи в абсолютному спокої. Він жив у гармонії з самим собою і зовнішнім світом, щиро вірив у те, що має всі шанси досягти в майбутньому фізичної і духовної досконалості.

На щастя, рік тому виїхали його сусіди по терасі, розташованій на поверх вище, по діагоналі. То було американське подружжя, яке регулярно смажило на своїй терасі смердючі барбекю, голосно сварилося і час від часу викидало на його майже сакральний японський садочок предмети нижнього туалету своїх коханок і коханців. Він довго не наважувався з’ясовувати стосунки з американцями, проте після того, як на його терасу зістрибнула обкурена маленька повія і зламала собі обидві ноги, він застосував до подружжя жорсткі методи шантажу, після чого воно відразу ж погодилося з’їхати геть.

Їхня квартира деякий час стояла порожньою, але згодом туди заселилася нова мешканка, яка поводила себе досить скромно і майже не давала про себе знати, за винятком того, що самотньо пила на терасі ранкову і вечірню каву (або чай?). Він навіть хотів був якось помахати їй рукою на знак приязні і вдячності за зразкову поведінку, проте вона завжди блискавично зникала, щойно він з’являвся на своїй терасі.

Так сталося і сьогодні. Однак Франсуа особливо не тривожився з цього приводу.

Третій

«Сьогодні у мене перший робочий день. І я вирішив завести щоденник, розпочавши нову сторінку свого життя.

Я — маленький корейський хлопчина — виріс у сім’ї династичних спеціалістів зі східної медицини. Мені від народження було запрограмовано долю лікаря-мануаліста, як раніше — моєму батькові, а ще раніше — моєму дідові, і так далі, вглиб багатьох поколінь. І я слухняно продовжував сімейні традиції, пізнаючи крок за кроком таїни людського тіла. Я був хорошим сином, і внуком, і учнем, однак у душі почував себе дуже нещасним: все це здавалося мені дуже старомодним, а моє єство рвалося до прогресу. Потайки я мріяв працювати в одному з банків, разташованому в супермодерній будові зі склом замість стін, в ідеально спланованому просторі, обладнаному за останнім писком технічного прогресу.

Батько і дід неприязно поставилися до мого рішення податися на навчання в університет зі спеціальності «банківська справа», однак я переконав їх тим, що показав їм зразок своєї майбутньої візитівки:

«Містер Чен Ван, магістр,

лікар-мануаліст такого-то рівня

Східної академії традиційної медицини»

Вони довго крутили її в руках, поки не дійшли висновку, що слово «магістр» у такому словесному оточенні сприймається як прикладка до «східної медицини». І хоч поняття «магістр східної медицини» насправді не існує, але це знають не всі і багато хто впіймається на цей гачок.

Навчаючись в університеті, я паралельно здобував нові ранги в Академії східної медицини.

Тепер я приймаю пацієнтів у старенькому будиночку, що вже на ладан дише, де колись лікував людей ще мій дід, а згодом і батько. Однак займаюсь я цим лише на вихідних. Я вважаю, що це моя робота. Бо роблю це з обов’язку.

А в робочі дні я тепер відвідуватиму «храм», який називається «банк». І це моє хобі. Бо маю з цього велику втіху.

Люди, які працюють у моєму банку, схожі на священнослужителів. Особливо виконавчий директор Khrystia НгіпсЬепко. Ніхто в банку не може вимовити її