Владислав Русанов Чорні коси, чорні очі

— Добридень, красуне! — чорновусий та чорнобровий козак нахилився з коня, зазираючи через тин. — Чи не напоїш подорожнього?

Огрядна молодиця, яка щось уважно роздивлялась серед городини, підняла очі. Посміхнулась.

— Тебе напоїти чи коня?

Скільки їй років було? Сорок, тридцять, вісімнадцять? Ніхто би не здогадався, ніхто б не сказав.

— Таке кажеш! — мотнув чубом козачина. — Мене, звісно. Чи я коняку біля криниці не напою?

Молодиця обтерла долоні об спідницю та пішла в хату, похитуючи стегнами так, що аж дух займався. Невдовзі знову з’явилася, тримаючи глек, замотаний сніжно-білою ганчіркою.

Козаків вже було троє. Той, що промовив до неї першим, з ним поряд, немов брат-близнюк, на такому ж вороному коні, а третій... З першого погляду кожен сказав би, що це — отаман. Посивілі вуса, та довжелезний оселедець, заправлений за вухо, коштовний жупан свебодзиньского сукна вдягнений в один рукав, та золоте кільце, що відтягувало мочку. А очі вовчі — жовті и жорстокі. Він сидів у сідлі, немов на припічку, перекинувши ногу через луку та хизуючись сап’яновим чобітком з гострим носом та срібною шпорою за зубчастим коліщатком. У правиці — оздоблена прикрасами нагайка, лівою тримав поводдя.

— Добридень, красуню.

— Й тобі, пане отамане.

Щиро вклонилася селянка, подала прохолодного глечика.

— З печерицями? — виблиснув зубом старий козак.

— Тю... — зашарілася жіночка. — Таке кажеш, пане отаман. Навіщо мені печериці. Втім сам скуштуй.

Отаман стягнув ганчірку, зазирнув у глек, немов роздивляючись щось. Навіть, здається, нюхав, немов мисливський собака. Підніс глиняний край судини до вуст.

— Ні, не хочу... Панько! Тримай.

Чорновусий, засмаглий, як осман, парубок — мабуть, джура — підхопив глека, навіть краплинки не розплескав.

— Ти Галя чи ні? — спитав отаман. — Сивого Пилипа донька.

— Я. Тільки кому Галя, а кому й Галина Пилипівна, — взялася в боки молодиця.

— Ось воно як, — вищирився козак. — Бачу, впізнала ти мене.

— Ото ж. Впізнала, — посмішка залишила гарне обличчя — біла шкіра, ніяких зморшок, наче дівчинка юнесенька, — мовби назавжди.

— Тоді навпрямки кажу тобі. Треба побалакати.

— Немає часу в мене з тобою, пане отамане, балачки розводити.

— А потрібно, чаклунко.

— Тю... Таке кажеш. Яка ж з мене чаклунка? Так, ворожка, та ще й слабенька.

— Ось це ми й з’ясуємо, Галино Пилипівна. Про це й розмова піде. — Козак ворочав щелепами повільно, з натугою. Слова падали, немов би гранітне каміння з Дніпровських урвищ.

— Ну, то пішли до хати?

— Дзуськи. Щоб я, та до тебе в пастку, як теля дурне, поліз?

— Тю... Багато про тебе чувала, але боягузом тебе ніхто не звав.

— Я вже сивий вовкулака. Колись був відчайдухом, але це в минулому. Їдьмо з нами, у лісі побалакаємо. Ну? — Отаман напружився, ледь-ледь нахилився вперед. Сивий кінь затупцював маленькими, мов чарочки, копитами.

— Знайшов дурепу! Розмовляти будемо в мене в хаті або не будемо зовсім.

— Проти ладу йдешь, Пилипівна? Га? Що в тебе в молоці? Блекота? Вяха? Звісно, яка печериця всидить?! — він хильнув чубом у бік глека, який досі тримав джура.

— Тю на тебе! От дурний! Нічого там намає! — виблискуючи чорними очима вигукнула Галя. — Йди до дідька, сивий!

Вона голосно ляснула у долоні, миттєво перетворюючись, стоншуючись, подовжуючись. Невдовзі величезна степова гадюка — не менш двох саженів в довжину — викрутилася із спідниці та сорочки, та чкурнула до комори.

— Ховайте, хлопці! — Гаркнув отаман, стрибаючи просто з сідла, через тин, на подвірря.

Ще в польоті вислизнув з жупану та кумачевих шароварів. Серед барвінків пружно впав на чотири лапи чудернацький звір — сіро-білий смух, маленька голівка, довгий хвіст. Чи то тхір, чи то кіт. Але ж завбільшки з кудлату вівчарку, що вовка не боїться віч-на-віч зустріти. На дальньому півдні люди, що грають на сопілках найотрутнішим гадам з малюнками на спині, звуть таких «ман-гос-та» та дуже шанують за бойовиту вдачу.

Джури, залишившись верхи, швидко-швидко ворушили пальцями та губами, наводячи чари, що накрили й хату, й город, й садочок Галини прозорим куполом непомітності та нечутності.

Тим часом ман-гос-та наздогнав гадюку, що ледве не пірнула під оселю. Лише хвіст залишився. От за той хвіст він її і вхопив. Вчепився, як реп’ях до холоші. Зпочатку зупинив, а потім і потягнув, міцно відштовхуючись від землі куцими лапками.

Зміюка поривалася, плазувала, виблискуючи лускою, але ж подіяти нічого не могла.

В останню мить, опинившись на дворі, розтулила пащу та, тремтячи рожевим язиком, засичала. Засичала, а потім перекинулася у величезну ґаву, а та рвонула догори, залишивши жмут чорного пір’я в зубах хижака.

Ман-гос-та потрусив головою, зіщулився, ніби їжак, та підстрибнув, розкидаючи широкі строкаті крила. Сокіл-сапсан блискавкою помчав у небесну височінь.

Ґава, хоча й квапилась, але летіла повільно, підіймаючись колами, ловлячи коміни — висхідні токи повітря, та підіймалась все вище та вище.

— Не втримаю, — простогнав чорнобровий Панько. — Допомагай, Степан...

Він зблід, змокрів наскрізь, жили здулися на скронях — ось-ось луснуть.

— Зараз, брате, зараз... — його супутник ножем полоснув себе по зап’ястю.

Важкі краплі крові одна за одною почали падати в рудий пил гостинця. Падали та всмоктувались у землю, віддаючи силу. Та з кожною краплиною зростав захисний купол, сягаючи вже ледь не до хмар.

А сокіл наздогнав чорного птаха, наздогнав та випередив. Піднявся значно вище, перетворившись на темну крапку в сяючій блакиті, та звідти каменем впав, випроставши криві та гострі, ніби турецькі кинджали, пазури. Вдарив, аж пір’я полетіло. Наздогнав, ще раз вдарив. Грудьми. Додав гострим дзьобом.

Впала ґава, вщент розтрощивши тин. Покотилися горщики, що жарилися на сонці на кілках. Відьма закульгала, тягнучи крило, дивним чином змінюючи тіло з пташиного на звіряче. Коли грякнувся об землю жовтоокий сокіл, на нього дивилася, наїживши холку, темно-сіра вовчиця. Тільки на спині блищали дві вогкі червоні стрічки — слід, що залишили пазури сапсана.

Та й отаман не барився. Пішов шкереберть, та на ноги зіскочив вже сивим, майже білим вовчарою. Ощирився, загарчав.

Вовчиця кинулася в бійку першою. Стрибнула, націлившись у горлянку хижаку.

Той зустрів її роззявленою пащею.

Клацнули ікла по іклах.

Кров з руки Степана вже на капала, а бігла струмком. Хлопець похилився, схопившись за кінську гриву и ладен був впасти долілиць, але тримався з останніх сил. Проте селяни з граблями та косами, крокуючи вздовж розламаного тина, навіть не звертали уваги на двох кошлатих звірів, що зчепилися у смертельному двобої.

Втім,